Ти просто пив каву. Звично. Як завжди. Чорнота переливалася в тебе, заповнюючи все твоє єство теплом. Загадка розчинялася в тобі, ніби шматочок рафінату, кинутий у чашку. Вуста ставали липкими, солодкими і пристрасними. Кожний ковточок був сповнений жаги. В кавовому відображенні ти бачив свої такі ж чорнющі очі. Дві цяточки, що випромінювали тепло і пристрасть одночасно. Так само, як парувала ця мертва кава в білій, як мої почуття, чашечці. Дивно, та вона була надщерблена. Ти зупинив свій погляд на чашці, потім перевів його на мене. Твої карі, як ніч, очі гаряче блиснули і заповнили всі потаємні закуточки моєї душі. Ти читав мене, як книгу. Але не так, як вперше, а так, ніби спочатку зазирнув на останню сторінку, а вже тоді іронічно почав споглядати з чого ж усе розпочалося. Ще раз відсьорбнув ночі і загадково спитав: ,, А ти яка кава, мала?”. А яка ж я кава? Напевно, солодка. До млості. Міцна? Не впевнена, адже поряд з тобою почуваю себе найслабшою на світі. Гаряча? Лише тоді, як твої полум’яні руки та липкі вуста торкаються мого тіла. Ось тоді хочеться здійнятися кавовою парою над тобою, як над білосніжною чашечкою. Щоб ти вдихав мій пристрасний аромат. Такий терпкий, мрійливий і дивний. „ Я не кава. Я не люблю кави,” – збрехала тобі. Бо насправді обожнюю каву. І звичайно, тебе. Кохаю нестримно. Відвернула очі, щоб не підсолити тобі кавового смаку. Так і залишилася. А ти просто пив каву. Звично. Як завжди.