Ніжних квітів чуттєвим стремлінням
Я у квітні себе розчиняв,
І травневого саду цвітінням
Білосніжним думки малював,
У червневому сонця закаті
Мандрував до світанку душі
І у сутінках липня розп'яті
Всі мої про кохання вірші
Я серпневими жита полями
Колихав своїх роздумів вир
І грибними зливався дощами
Вересневими схилами гір,
Щоб жовтневою ковдрою листя
Підстелити себе до землі,
А в листопаді грона намиста
Горобиною світять мені
Я не в змозі всю суть передати
Кришталем розмаїття зими...
Та я можу невпинно кохати!
То чому ж розриваємось ми
На мільйони нікчемних дрібничок,
У цім світі і так непростім,
Що буденністю нажитих звичок
Розтинають кохання, мов грім?!.
Знов струмки березневі заграють,
Перші проліски в серці зігрій,
А слова, як у пісні, - співають
Почуттями нестриманих мрій...
Я у небо безмежне дивлюся,
Як у пристрасть бездонних очей,
Тай про себе тихенько молюся
За кохання, безсонням ночей!
Очаровательно! 
