М.К.
Ти часом озираєшся в юрбі,
Хоча тебе давно ніхто не кличе.
Русявий серпень грає на трубі,
Як музика, пливе чиєсь обличчя.
Воно тобі чуже, мов ті ключі,
Що відлетіли в далі веселкові.
На мить простягнеш руки до свічі -
Вона погасне, ніби вітру повів
Її задмухав. І присниться міф, -
Давно забутий, а проте бентежний, -
Ти, наче гордий молодий Сізіф,
Свою під гору котиш незалежність.
І ось, нарешті, викотив. Зумів.
Добрався до манливої вершини.
А озирнувся—друзів розгубив,
І замість щастя—камінь самотини.
Униз біжиш. В безплідній боротьбі
Свою скорботу гордістю косичиш,
Та прагнеш озирнутися в юрбі,
Хоча тебе давно ніхто не кличе.
