Ми знов програли нашу спільну осінь
пасажирам у трамваї, що їде в небо:
зеленооким молодим жінкам, які
тримають шахівниці під рукою, із
карманними посібниками заварювання кави,
на обкладинках яких записують свої перемоги,
промовляючи напам'ять ходи Адольфа Андерсена,
ніби якесь шахове закляття.
Ми знов роздерли на шматки її свіжозапечені кров'ю рани,
бо ці жінки ніколи не бачили осінь,
і їх очі від того прозорі, що
єдині спогади, єдине чорно-біле повітря
насичене кавовими крихтами у кишенях,
і голосом з минулого -
"їдемо перемагати небо".
Ми знову втратили наші спільні години,
знову втратитили наше спільне кохання,
перетворившись на світло і темряву
безкінечного вагону,
колись спільного погляду,
на туру і коня,
на дощечку, де кожна клітинка
чорніє загубленими спогадами -
зеленоокі пасажирки читають їх,
промовляючи: "е4 е5"
Ми знову втратимо нашу спільну осінь,
яку ховають у шахівниці,
вкотре ж, бо ми хмари.
