Спочатку був скелет. Голі кістки сухих і байдужих "так" і "ні", лякаюча білизна обов'язків та скалічене і нерухоме існування. А потім Ростислав зустрів її. Він побачив її просто на вулиці і не зміг відвести погляду від її очей і неймовірно ніжних крил-рук. Щоправда знайомі з Надею вони були вже давно. Ще в дитинстві ходили в один дитячий садок. А потім вона переїхала в іншу частину міста й більше вони майже не бачились.
З тих пір пройшло вже років двадцять, не менше. Ростик виріс і з маленького-тихенького хлопчика перетворився на дорослого-самовпевненого юнака. Хлопцю передбачали "велике майбутнє" з купою грошей, дорогими годинниками, авто й дівчатами (теж, звісно, не дешевими). Та він того заслужив, принаймні йому самому так здавалося. Останні декілька років були сповнені товстими розумними книжками, нудними й виснажуючими проектами, потрібними знайомствами ( чи то пак корисними, у всіх можливих сенсах цього слова). Усе це спочатку дуже втомлювало, а потім він звик. Звик забувати про себе, власні почуття, відчуття й емоції, звик обідати опівночи, бо вдень не вистачало часу, звик заливати розчинною кавою головний біль і втому. Звик. Тому і втратив майже всього себе, залишивши скелет (головне, щоб потім в кабінеті біології в шафу не поставили, в якості наглядного прикладу).
Та Ростик лише радів з цього, бо у вигляді скелета легше відлякувати конкурентів. А дівчата його не цікавили (ну що тут скажеш, життєвий принцип - все своїми руками :). Все було просто блискуче, доки...
Вона впізнала його одразу, ніби не було двадцяти років. Просто підішла й привіталась. А потім вони пили чай у затишній кав'ярні й жваво розмовляли. Як виявилося, Надійка фчилася на журналістку й вже декілька разів публікувалася в популярних молодіжних виданнях. На думку Ростика, саме так повинні були виглядати молоденькі журналістки. Висока, струнка, з коротким чорнявим волоссям і зеленими очиськами, в яких палав жвавий вогник. Вона часто посміхалася й кокетливо кліпала довгими підфарбованими віями. Він провів її додому, а коли двері її під'їзду з гуркотом зачинилися за нею, згадав, що навіть не спитав номера її мобільного (відразу помітна відсутність досвіду у спілкуванні з дівчатами).
Це було так не властиво для Ростика - захист диплому лише через тиждень, а він вмикав ноутбук лише для того, аби написати листа Наді (ну хоч в інтернеті він її знайти допетрав!). Вони вже зустрічалися декілька разів, але далі прогулянок парком справа не йшла. Надя виявилась однією з небагатьох, кого Ростиславів "скелет" (образ, а не анатомічна будова тіла) не лякав, хоча дівчину дещо дивував образ його життя. Вона навіть підсунула йому збірку оповідань Чехова, з натяком на конкрену розповідь ( "Людина у футлярі", хто не читав - раджу). Але це навіть виявилося зайвим.
Ростик уперше в житті усвідомив свою неповноцінність. Він вирішив старано працювати над собою (хм... * скептична посмішка автора). На кістки почав нарощувати м'язи емоцій, органи почуттів (асоціація чомусь з печінкою, а не з серцем), почав розвивати тканини романтики і сентиментальності. Ростя навіть вірші почав писати (збираю сльозки замилування у жменьку). Загалом, хлопець починав жити,принаймні намагався як міг.
Врешті, коли до диплома залишалося півтори дні, нерви хлопця не витримали. Думки про кохання і кар'єру співіснувати в його голові рішуче не хотіли, до тогож останні були на межі нокауту. Ростислав зателефонував Наді і домовився про зустріч. Вона прийшла як завжди свіжа і як завжди дзвінка. Вони знову довго гуляли осінніми вулицями. Нарешті Ростик наважився:
- Знаєш... я мабуть... я кохаю тебе,- видихнув він.
- Справді? А хіба скелетики кохати вміють? Невже в твоєму футлярі місце для кохання знайшлося? Не затісно? - посміхнулася Надя. По-доброму посміхнулася, щоб ненароком не образити.
- Ну навіщо ти так? Я змінився. Чесно. І нема більше ніякого футляра. І я не скелет більше.
- Шкода, - засміялася Надійка, - футляри зараз в моді, особливо кольорові. А хлопчиків я худорлявих люблю, скелетиків тобто.
- Але ж я жити почав, - розгублено промовив Ростик. Події відбувалися точно не за тим планом, який він нафантазував уночі.
- А цей факт мене тішить. Відчуваю себе матір'ю-героїнею. Життя тобі подарувала. Це майже як народила. Ну що ж, живи.
- А ти?
- А я буду вважати свою місію виконаною і побіжу писати статтю. Па-па, - Помахала рукою Надійка і зникла між дерев парку.
Ростик в той же день вперше в житті напився до безтямию
***
У силу своєї маніакальності, хотіла завершити оповідання так як у вищезгаданого Чехова - зручним дубовим футляром-гробиком. Та буду реалістичнішою - помирати звісно ніхто не збирався (нажаль:)). М'язи атрофувалися, тканини не прижилися. Ростислав так і залишився скелетом, але тепер він став злим зомбі-скелетиком, впевненим, що "всі вони однакові, їм би лише постібатися". Диплом він провалив, але через гарну репутацію "світлого майбутнього" таки досягнув.
І не треба чекати від мене хеппі-енду - у мене сьогодні поганий настрій. Я і так долю Ростика дещо пом'якшила, бо спочатку хотіла його на будівництво відправити працювати. Шукати тут моралі теж не треба, але якщо раптом знайдете - буду вдячна. Всі, хто впізнав у головному герої себе - не ображайтеся. Герої не вигадані, збіги з реальними подіями невипадкові.
Дякую за увагу :РР
P.S. Коментарі мене все ще цікавлять :)
Щоб пізнати те що знаходиться за межами потрібно вийти за них,хтось робить це сам, а комусь потрібен провідник...
Хм, можливо це було зі мною тільки в вузькій інтерпритації)))
Гарно, емоційно, і з бісиками в очах)))
Mellow Onset відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
