04:22
Її волосся було розбрисканим по білому простирадлу і було схожим на густе сузір’я. Вона щовечора змащувала його біо-гелем аби воно безперестанно світилось у темряві й не підпускало до нас зацькованих привидів. На днищі нашого акваріуму й без того завжди нуртував запах страху, закликаючи подорожніх залишати свої сліпі очі прямо на обезводненій поверхні. Мені хотілось ковтати її сон, перерізати ним свою горлянку щогодинно, майструвати рухи і покинути врешті це засклене пекло, але вона завжди встигала розвиднітись…
04:45
Мої нові руки страждали від перенасичення зором, - десять очей різного кольору косились одне на одного і ворогували потай. Крізь забруднену сітківку все далі плазували перестороги і вигадані образи майбутнього. Її заелектризоване волосся ще подекуди виринало з глибин часу і відтінювало літери мого нового прізвища. Кути зору все більш загострювались і заливали кімнату свіжою мрійницькою кров’ю …
05:02
Годинник, капці, пошуки світла навпомацки, кухня, холодна вода…
05:06
Серцебиття трохи прискорене, постіль ще не встигла стати чужою і зустрічає залишками тепла. Помалу межа між кімнатою і акваріумом стає помітнішою… сон.
05:27
Тепер ми частуємся глінтвейном на старому кладовищі. Її волосся ще освітлює цупку темряву, руки не відпускають пустий акваріум.
— Кисень стрімко безповоротно у випадок а потім сигнал і ніхто не чує і все задихаєшся і все надієшся на паузу кисень кисень а янголи то відображення в побитому дзеркалі… так? — ковтаючи ранок, репетувала вона.
— Тааак…
Мовчу… чому ти не лунаєш, паскуднику? Вже починаю впізнавати її, помічаю власне вбрання і єдиний амулет. Тихо, але відчуваю, що поспішати вже нема куди. Обережно чіпляюсь за її сукню і повільно підіймаюся над могилами. Збентежений десяток очей вказує нам обом на бездиханну дівчину з синькуватою шкірою, що приросла до мого ліжка.
--:-- Ранок
дякую дуже 
