Називати весною недбале, оголене небо,
Пориватись торкнути за плечі в тролейбусі долю
Оглядатися часто, вдихаючи вечір і знову,
Плутатись в почуттях і відтінках побляклого хмелю.
Прокидатись раптово в своїй благовірній постелі,
О четвертій годині, і кліпати в димці світанку
Не збагнувши іще: де ти є і хто ти до останку, -
Це найкращі секунди… А сонце малює на стелі
Павутиння тіней від гілок безголосих дерев.
І лиш іноді чути машин звичний рев.
Прогортати всі дні, щоб не схибити в виборі крайнощів
На які нам іти з незворушною тихою втіхою
І морозиво їсти, неначе в дитинстві, під вільхами,
Забавляючись, ловлячи відблиски сонячні.
Може ми і не діти, та іноді надто безпомічні.
Може ми і щасливі – та щастя простого покрою.
І вже надто нам душно і надто непевно у ньому,
Наче б то це не ми, а хтось інший у чорній сутані.
Називати собою того хто із дзеркала гляне –
І читати у погляді зламану, стиснуту волю
І шукати в тролейбусі ту неосмислену долю
Яка пішки іде десь по сірій бруківці бродвею.
Плутатись в почуттях і відтінках побляклого хмелю,
І не знати що хочеш і що тобі в сутності треба.
І на тлі неприкритого білими хмарами неба
Споглядати весну, мов оголену в фарбах натуру.
