|
Гарна річ Інтернет! Містить інформацію про все і про всіх, потрібно лише вміти знайти. Я, мабуть, не вмію, хоч і шукаю вже дуже давно…
Відколи зареєструвалась на «Однокласниках», віднайшла багатьох знайомих з минулого життя. Приємно згадати, подивитись, якими стали однокласники, друзі дитинства. Я ж не була в рідному селі вже п’ятнадцять років! Як вискочила заміж одразу після школи, так і виїхала з чоловіком, спочатку в Мурманськ, потім у Норвегію. З Мурманська ще приїжджала, а з-за кордону – ні разу. Чоловік був на якійсь секретній роботі, тому, мабуть, мене не випускали. Донечка там народилась, то бабуся з дідусем її бачили тільки на фотокартках. Тепер чоловік пішов на пенсію, ось і приїхала у рідну Вільшанку. Мало на коліна не стала, щоби поцілувати українську землю!
Іду рідною вулицею. Все змінилось за стільки років, і водночас – кожний камінчик знайомий. Розлогі каштани простягаються на дорогу, ніби хочуть привітатись за руку, вишні всміхаються з-за парканів, немов пам’ятають, як ми таємно обривали їх по ночах, вертаючись з дискотеки. А он і горіх, під яким цілувалась з Васьком. Як давно те було! І ніби зовсім недавно… Ось я знову школярка, в коричневій формі і з гіпюровим фартушком, з величезним бантом – мамина гордість! Виходжу за ворота і одразу ж під горіхом здираю бант з голови, ховаю в «дипломат» (модно тоді було ходити до школи з тим незручним кейсом). Я ж уже доросла! В кінці вулиці на мене незмінно чекає Вася. Прямую до нього, не поспішаючи, гордовито-незалежною ходою. А він мало не підстрибує з нетерплячки, може, й побіг би мені назустріч, але ж сусіди спостерігають. Он тітка Наталя по-змовницьки посміхається: «Де ти так довго, Світланочко? Дивись, хлопець давно зачекався». Але я не пришвидшую крок, жінка повинна трішки спізнюватись. Ранкове сонце виграє на білявому Васьчиному волоссі, золотить ніс веснянками, але Вася все одно дуже гарний, навіть веснянки йому до лиця.
Бере в мене «дипломат» (сам ходить зі спортивною сумкою) і щось розповідає. Він дуже веселий! Мені з ним цікаво і радісно, що я його дівчина. Нікого з нашого класу не проводжають щодня до школи і зі школи, тільки мене!
Де ж ти тепер, Васю-Васечко? Чому тебе немає в Інтернеті? Чи до тебе ще цивілізація не дійшла? Та ж стільки вже в мережі однокласників, і твоїх, і моїх. Навіть нещодавно «подружилась» з Маринкою. Так, з тією заразою Маринкою, через яку стільки сліз пролила. Час все лікує, це правда. І через 20 років я на неї вже зовсім не сердита. Мабуть, так треба було…
Я зустрічалась з Васею два роки. Перше кохання, мабуть, найсильніше і невмируще… Він закінчив школу на рік раніше за мене. Я вчилась в одинадцятому класі, коли його забрали в армію. Чомусь розлука зовсім мене не лякала. Я була впевнена, що вірно його чекатиму, а він щодня писатиме мені листи. Тому, мабуть, так гірко було дізнатись, що мій коханий Василько – підлий брехун і зрадник!
Це виявилось випадково. Одного разу моя мама почула, як Маринчина мама розповідала про Васю подругам: де він служить, що та як. Навіть обіцяла взяти у доньки фотокартку і показати. Виявляється, Вася листувався не лише зі мною, а ще й з Мариною. Ох же ж ця Маринка! Постійно з хлопцями! Її старший брат Валера – Васьчин однокласник і найкращий друг. Маринка постійно в їхній компанії, хоч і на три роки молодша: і на дискотеках, і на лиман з ночівлею, і на мотоциклах ганяє. А з ким зустрічається – незрозуміло: з усіма танцює, всім посміхається, навіть додому її якось по черзі проводжають, якщо Валерка у своєї дівчини затримається. То тепер ясно, хто її бой-френд! А Васько – як міг? Чи я йому набридла за два роки?
Спочатку я декілька днів плакала, а потім вирішила помститись невірному. Більше на жодний лист не відповім, навіть не читатиму! Я була така зла, що тій Маринці в школі теж влаштувала «веселе життя»: всі мої подруги з неї кривлялись, обзивали, підкидали гидотні записки. А вона робила вигляд, наче й не знала, чого ми до неї вчепились, от зараза!
Зараз, звісно, смішно те згадувати… Дитинство… От побачила її на «Однокласниках» – і нічого, ніякої злості. Навіть сама запросила в друзі. Тим більше, що чоловік у неї – не Вася. Таки заразюка Маринка – і моє кохання зруйнувала, і сама Васю, мабуть, лишила, проміняла на іншого…
У Вільшанці мені добре. Все рідне! Хоч і відвикла за стільки років, живучи на чужині, проте тут знову обертаюсь на маленьку дівчинку, таку, як зараз моя Віолетта. Їй все тут дивне і незрозуміле. Бо Батьківщини у нас – різні. Незважаючи на те, що я й намагалась прищепити їй любов до України, для неї вона все одно не така, як Норвегія. Донька навіть з акцентом українською говорить. Що ж поробиш? Доля така…
Гортаючи старі альбоми з фотокартками, несподівано натрапила на лист. Мені – від Васі. На штемпелі – 1996 рік. Конверт не пошкоджений. Тремтячими руками відкриваю, в ньому – справді, лист, написаний 15 років тому, якимсь дивом збережений. Я ж палила всі його листи, не читаючи. Горда була! Не могла простити зради. Знала, що він пошкодує, обов’язково пошкодує!
Перед тим, як Вася мав прийти з армії, до мене дійшов поголос, буцім він написав матері, що збирається одразу одружитись. А я-то думала, що приповзе до мене на колінах! То чого ж мені не перестає писати?
Ні, я не могла допустити такого позору! Я маю вийти заміж перша! І вийшла. Мій чоловік старший майже на 20 років. Тоді – дуже гарний, багатий і перспективний. Вже давно за мною упадав і був щасливий, коли я сама запропонувала одружитись.
Ні, я не шкодую. У мене дуже гарна сім’я. Чоловік носить мене на руках. Я забезпечена, ніколи не працювала. В принципі, маю все, що хотіла. Тільки десь глибоко в серці щеміло… Щемить і досі.
Я шукаю тебе, Василь Іваницький, не для того, щоб повернути кохання. Що було, те було, нічого не можна змінити. Єдине, чого я хочу, це почути від тебе чесну відповідь: чому ти зрадив наше кохання? Чим вона була краща за мене?
Читаю лист з минулого. В ньому ні однієї відповіді, тільки ще більше запитань. Написаний тоді, коли я вже виїхала до Норвегії. Мабуть, тому і вцілів від вогню. Дивно: Вася писав мені навіть тоді, коли я була вже заміжня. Правда, не часто. Раз на рік вітав з днем народження (я так думаю, бо ж ні одного не прочитала). Тепер читаю і не можу стримати сліз: «Кохана моя Світланочко!» Пише, що кохатиме завжди. Що все розуміє і не осуджує мене. «Бажаю тобі, щоб все твоє життя було казковим, щасливим, ніби кольоровий дитячий сон!» І багато гарних, теплих слів, які не могла написати погана людина, зрадник, яким я вважала його стільки років. Можливо, за цей час він зрозумів, як завинив переді мною?
Пам’ятаю, що в перший рік мого подружнього життя, коли ми вже жили в Мурманську, мама подзвонила і сказала, що прийшов лист від Васі. Спочатку я зраділа. Але коли побачила на конверті не тільки його ім’я, а ще й Маринине, топтала той лист ногами й ридала: «Як вони можуть? Ще б на весілля мене запросили!» Виявляється, вони не одружились. Чи, може, у Маринки другий чоловік?
Зібравшись з духом, відправляю Марині повідомлення: «Привіт! Як життя?» Ніби нейтральне і неважливе. «Дякую, все добре. А в тебе як? Гарно виглядаєш», – отримую у відповідь. Обмін компліментами, і ось, хвилюючись, я таки наважуюсь запитати: «А де зараз Вася Іваницький, ти не знаєш?» Мовчання якось неприродно затягується. «Не хочеш відповідати? Чому? То ж було просто дитинство… Я давно пробачила тобі, що ти його у мене відбила. Бачу, в тебе гарний чоловік. Чи ти досі його любиш?»
Те, що Марина написала у відповідь, просто мене вбило… Спочатку я навіть не хотіла їй вірити, але, склавши докупи мозаїку спогадів, зрозуміла, якою сліпою і самозакоханою була тоді…
«Вася дійсно писав мені, але як друг. Ми ж виросли разом, він був найкращим другом мого Валери. Мені писали всі хлопці з нашої компанії. Я розповідала їм останні новини, нові анекдоти, бо ж вони так чекають вісточки з дому! Не раз Вася просив, щоб я переказала тобі привіт, турбувався, чому ти йому не пишеш. Думав, може, адреса неправильна. А як я могла з тобою поговорити, якщо ти так мене ненавиділа? Тепер я хоч розумію, чому… А тоді єдине, що могла для нього зробити – розповідала про тебе: як ти вчишся, ким була на Новий рік і т.д. Писала, що ти ні з ким не зустрічаєшся, вірно його чекаєш – це ж була правда… І він ніби забував, що ти йому не пишеш, мріяв, що прийде з армії і одразу зробить тобі пропозицію. Навіть батькам написав, щоб готувались до весілля. А коли ти вийшла заміж, я не змогла йому про це написати, він же так тебе любив! Боялась, щоб нічого собі не заподіяв.
Прийшов, сам дізнався. І одразу записався добровольцем у Чечню…
Навіть не осуджував тебе. Казав, що якщо ти покохала іншого, це для нього нічого не змінює. «Людина ж не володіє власним серцем. От я не можу покохати іншу, то хіба це моя заслуга?»
Перед тим, як поїхати, залишив мені п’ять листів. Просив: якщо з ним щось станеться, висилати ці листи по одному в рік, тобі на день народження. Ніби знав…
Вася загинув через три місяці. Я написала тобі про це в першому листі, до конверта поклала і його лист. Від тебе відповіді й не чекала. Я чесно виконала обіцянку: відправила всі п’ять листів, от тільки на адресу твоїх батьків, бо ж твоєї не знала…»
Ми довго спілкувались тієї ночі, майже до ранку. І плакали обидві, і згадували хороше… Чому ми не могли поговорити так 20 років назад?
Життя іноді залежить від таких дрібниць! Одне слово здатне змінити долю людини. Тільки ми чомусь не вміємо говорити щиро, боїмося здатися смішними, ховаємось за химерами гордощів і прихованих комплексів. В результаті – караємо самі себе, занапащаючи життя, руйнуючи щастя, зраджуючи кохання… Тепер, коли вже нічого не зміниш, – я мудра! Не повторюйте моїх помилок: не бійтесь говорити і вмійте слухати…
ID:
385254
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.12.2012 11:05:26
© дата внесення змiн: 16.12.2012 11:05:26
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую! Життя минає... Лишається пам'ять...
Приємно...
