Другу, бойовому офіцеру, колезі по роботі, життєлюбу М. П. Панкову останнє слово…
Буяє літо оксамитом,
Блакить небес у Пслі купає,
Рум’яне сонце із зеніту
Сади рубіном поливає.
Обсіли ластівки дроти,
У вир збираються летіти…
А ти покинув ці світи,
Зорею щоб для нас горіти.
З корінням вирване життя…
Чи хто тепер його оціне?
Чи хто згада те завзяття?
В житті такого ще зустріне?
…З-під хмари «месер» б’є здаля,
Усе живе тут спопеляє.
А наш Петрович, ще маля,
У невідомий край втікає.
Торпедний катер ріже млу,
На морі хвилі підіймає,
Та хлопчик спить, забув війну
І те, що батька вже немає.
Як важко дітям на війні!
Тбілісі, Каспій, Казахстан…
Але ще важче в мирні дні:
Серед руїн голодний стан.
Та друзі вірні – моряки!
Тому він юнгою на морі.
Йому без діла не з руки!
І помічник вже мамі в горі.
А потім з юнги став курсант:
Гармати і ракетні далі...
У гарнізоні - лейтенант…
Військовий полігон в Кап’ярі…
Не заплямований мундир,
Мов чисте скло, його сумління,
Уміння, чесність, правди зір.
Яка порядність, честь, терпіння!
Життя, як вітер проліта,
Зміта полуду, мул, химери.
Та він суттєве залиша –
Його сини – вже офіцери!
І передав їм на поруки
Вогонь життя, любов до справи.
Що не зробив – здійснять онуки,
Його діла для них – отава.
Красиво вік земний прожив
До того, як стулив повіки.
І, як вогонь в пітьмі, згорів.
Але в серцях залишиться
навіки!
21. 08. 2013
