Попрощався я з тобою, коли сіра ніч настала.
Нахилилась наді мною, руку на чоло поклала.
Подивилась ніжно в очі, усміхнулась на прощання,
І пішла десь в світ за очі, в чорний морок розставання.
Ніч висіла наді мною наче липка павутина.
Ще я чув слова останні, ще твій голос ніжно линув;
Ще твій погляд мою душу обгортав крилом ласкавим,
А тебе взяла розлука, а тебе отут не стало!
Чом тебе я відпускаю у холодну темінь ночі?
Чом від тебе одриваю свої спраглі сині очі?
Хіба нам обом це треба, хіба болю не доволі?
Так! Це просто воля Неба! Гіркі присуди Недолі.
Не дано її змінити! Не дано її зламати.
І мені з тобою, мила, в сині весни не літати.
Відцвіли черешні наші, облетіли білі квіти,
Так піду я з цього світу, сирота не обігрітий.
Та і ти в своїй пустелі, вже не будеш щастя знати.
Не буде кому до себе твоє серце пригортати,
Не буде світити радість по – за ніччю самотини,
Тільки прийде рання старість одинокої людини.
А тобі іще б, пожити! Ще би радощів зазнати!
Ще б тобі над морем щастя в небі чайкою літати,
Бо на твої світлі коси ще не впала зима сива
І собою ти, - кохана, - ще пригожа, ще красива!
Ти – ще тільки рання осінь. Тепла, ніжна, вереснева…
Ще живе в твоєму серці світла пісня березнева;
Ще вуста твої солодкі, ще душа така чутлива;
Ще могла б ти, моя Ладо, жити довго та щасливо.
Ще могла б… та тільки з іншим… Тільки з іншим, не зі мною.
Заснувала лиха доля павутиння пеленою
Заснувала – замотала, злет у небо перервала,
І літати нашій парі не дозволила, не дала…
Попрощався я з тобою, коли сіра ніч настала.
За тобою лункі кроки розтавали, затихали.
Зустрічі короткі миті догорали, ніби свічі
І вривалося безсоння у мої закриті вічі.
вересень 14 р