Моїй ейфорії ніхто не наставить ґрат. Мабуть, це звучить вельми дивно за стільки років. Вічні обмеження мого подиху, моїх уподобань та почуттів призвели до безодні, дозволивши стрибнути. Там, на дні темно-синьої невідомості, зовсім нестрашно.
Коли знаходиш себе та своїх, почуваєшся окриленою. Скільки пам'ятаю, то завжди ставила перед собою обрії, які не мала права перетнути. Але зараз всі ці закони псевдосправедливого самосуду не діють на жодну клітину мого тіла та душі.
Згадуючи про всі мої душевні скелі, що були вщент зруйновані, я тепер відбудовую нові, які є такими міцними, наче тисячі китайських стін.
Занурююся не під кілометри пустельного піску, а під хмари за щастям. Тим дивним, далеким щастям, яке я не побачу ще сотні днів. Я гонюся за тою найдивнішою із всіх зірок, що сяяла до мене ще тисячі ночей тому.
Чому доля така несправедлива? Вона тримає мене тут, мою зорю там, а сама сидить поміж нами на величезному м'ягкому кріслі, попиваючи чай з м'яти та вп'яте читаючи ненайкращу книгу у світі. Який жанр та провісниця обере для нашого існування? Хто знає... Але я, безперечно , роблю ставку на драму-комедію. Чому? Думаю, що будь-яка історія кохання варта трішки сліз та страждання. Адже кожна душа хоче відчути на собі біль, вдаючись до саможалості.
І сили поселилися в моїй душі, поставили кип'ятити воду, слухали, як розум та серце билися насмерть, поїдали найтерпкіші рядки Бродського і теж не виходили з кімнати...
"Ти не сама." Якою ж вагомою є ця фраза для кожної істоти, що ще не долала багато перешкод у житті. Я її прирівнюю до вислову : "Йди до мене". Щось у моїй свідомості вибухає, коли я чую рідний голос, який потребує мене, але не може досягнути.
Лише замріяні думки мене насмілилися обійняти, адже руки не здатні торкнутися.
Тягнутися до когось кожним м'язом, кожним сухожиллям, кожною краплею крові, кожною метою і надією, знаючи, що не торкнешся, - це відчувати симптоми відстані, це привід звернутися до домашньої аптечки, це дивитися улюблений телеканал, який зараз видає лише шум.
Знаєш, якщо заховатися під ковдру, то демони зникають. Мабуть, такий фокус із відстанню не пройде, так? Немає ще такої ковдри, яка б змогла знищити кілометри та воз'єднати юні душі.
Мені болісно сумувати. Мене роздирають біси зсередини. Я щодня намагаюся загубитися у черзі з моїх чашок, що доверху наповнені чаєм. Знаєш, радосте, інколи хочеться потонути у ложці супу (так любить говорити моя мама).
Я не дозволю депресії торкнутися моїх губ. Вона не посміє, не одурманить мене конваліями, які я безмежно люблю, не зачаклує своїми травами, не вкраде у мене останні вірування. Але... Кого я обманюю? Мабуть, я невиправна богохульниця.
Пам`ятаю наші єдині обійми. До хрусту у спині і серці. Мені було важко від тебе відступитися.
Зараз я не можу ніжно струсити твоє розкуйовджене волосся. Інколи саме заради цього прокидалася вранці. Пам`ятаю, що любив "дати мені політати" на шкільному стільці. Мене це не дратувало. Жодного разу.
Я лише хотіла бачити тебе завжди щасливим. Ти сяєш, коли щиро усмієшся. Не сміла відчувати ревності, не мала такого права.
До речі, як там наша провідниця? Все ще читає. Читай-читай... Події лише розгортаються. Попереду сотні духмяних сторінок, які так терпко пахнуть весняним лісом. Попереду мільярди рядків, що пишуть музику менуетів. Нескінченний потік приємної пошлості, ніжності, сили, натхнення, усмішок...
Наші метеорити зближаються. Я впевнена. Вибух буде миттєвим і сягатиме розмірів вічності. Я чекатиму. Наш Апокаліпсис уже пройшов третину шляху. Ми ж не дозволимо йому у дорозі загинути?..
ID:
588762
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.06.2015 00:38:41
© дата внесення змiн: 21.06.2015 00:38:41
автор: Луноокая
Вкажіть причину вашої скарги
|
