Як важко писати, коли повні очі
від сліз, що настримно як злива біжать.
Як важко, коли все ж відкритися ночі
так прагне душа, але треба мовчать.
Як прикро що це саме ти, саме зараз,
і я не сама, і ще купа всього!
Як прикро, безглуздо і довго мовчали,
коли так жадали одне одного.
Як страшно ось так зупинитись й відчути,
що там, в кінці шляху, лише глухий кут.
Як страшно розбігтись й в безодню пірнути,
в польоті звільняючись від усіх пут.
Як сумно... твій запах на моїх долонях,
твій присмак солодкий на моїх губах.
Як сумно... твій дотик, то біль моя в скронях,
то біль моя в серці душі та думках.
Як важко, сльозам вже котитись не сила,
і чай не налитий, і ніч на дворі.
Як важко, здається кохана й не знаю,
чи зможу тримать це кохання в собі.
Сміливо занадто і геть непорібно,
напевно, було відкриватись тобі,
але так несила було залишатись
у цій непроглядній гнітучій пітьмі.
Я знайду, я хочу і впевнена зможу
знайти в собі сили дійти до мети.
Якої? Життя неодмінно підкаже.
Геть сьози та сум - підіймайся та йди!