А травень урвався, як уривається вічність.
Завісу спустили – овації зайві, повір, –
За завісою хлопець – помер асфіксією січня, –
Та ще досі ніхто не візьметься забрати з петлі.
Я казав, що овації зайві, та, чуєш, лунають;
То так люд аплодує за виступ прекрасний до трему.
Антракт за виставою – хлопця усе не знімають,
Все висить, мов доводить усім свою теорему
життя, що так і не стала йому аксіомою,
А в кінці ледь не перетворилася на гіпотезу.
Його біле чоло керувалось завжди свідомістю,
А, можливо, потрібно було – мозочко́м й гіпофізом.
Його руки пахнули хлібом і мокротинням,
Сифілітиками-бомжами і їх бездомними кицьками,
Його плечі несли на собі лиш чуже каміння,
Його погляд вбирав і вбивав сотні й тисячі лиць, а ми
так арктично, так холоднокровно спускаєм завісу:
Жоден м'яз не здригнеться, все піде, немов по маслу.
Все іде по спіралі, все крутиться навколо вісі:
Натовп стоячи плескає, скандує пафосні гасла.
А хлопчина з чолом Піфагора – геть захололий.
Нікому немає діла пощо і за́ що так.
Завісу спустили чужим, незворушним болем.
Ніхто не помітить, як він ворушиться в зашморгу.
6.5.2015р,
Львів.
Не знаю, про кого цей вірш. Але мені привидівся сучасний Христос, якого ми вішаємо/розпинаємо щодня. Не стільки своїм злом, як байдужістю. Під вечір опускаємо завісу дня і стараємось не думати, що йому ще болить
Ваші вірші важко читаються, Ла. Вони - як життя
Лань. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
неоднозначний, але приємний коментар) дякую, Дантесе! дуже потішно чути, що Ви шукали підтекст у творі, це багато про що говорить)
Ваша поєзія надихнула мене , надала сили йти до своєї мети , нагадала що забувається інколи людяність у повсякденні та тимчасових бажаннях.
Дякую , що пишете. У вас є про що сказати і виходить добре !Пишіть ще!
ps - вірш довершений, як ідеальний сценарій.
Лань. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я йду святкувати Ваш коментар!) ахах))
ні, насправді, це дуже приємно))
дякую за відгуки)
