Чарівна ніч,легенький вітер,
тихенько вогник роздував.
Від болю ніби хотів сам згоріти,
а хтось весь час перешкоджав.
Він був не сам,з ним чесні діти,
що плід родив в словах кровавих.
Він ними вмів лиш володіти,
і видавляв із ран шершавих.
І вибивала доля час.
з пустих замерлих вікон.
Там хтось у небо споглядав,
яке не пробивало світлом.
Воно загублене минулем,
що омивало почуттями.
Так жаль,тепер усі забули,
серце стиснулося щепцями.
Він вмів кохати і радіти,
без слів,душою говорив.
Хотів у небо полетіти,
і серед зорів майорить.
І все пішло,пішло все нанівець,
душа покрилась ватними рубцями.
І в почуттів як мандрівець,
і все біжить за камінцями.
Куди не йде,там непотрібний,
як вірний пес з прозорими очами.
Й серцем залишився він хлібний,
брехливі волоцюги поїдали.
***
Здається все здалося водночас,
зникають дні й надії.
Нажаль згасає тільки час
коли ж палають мрії.
