Зраджене світлом, зраджене днем,
Заскочене на гарячому розпачі сонце,
Налляте червінню сорому і гніву,
Стікає сльозиною терпкою з небесної щоки
Тобі у вічі й холоне в грудях,
Коли ти бачиш, як розгублений вечір,
Ковзнувшись на кривавій плямі заграви,
Повільно падає в глибини сутінок.
Але ти краще слухай,
Як заримований березовим шелестом, вітер
Виводить на струнах забутої ніжності
Журливу мелодію задуми
У стилі густого смеркання:
Тоді ти і не стямишся, як скрадливі долоні мороку
На плечі тобі владно ляжуть, притиснувши
Мрії твої до безвиході ночі,
Й тоді вже залишається лиш співчутливо споглядати,
Як беззахисні зірки покірно одягають на себе
ярма сузір'їв
І тягнуть за собою важкі плуги
зодіакальних знаків,
Переорюючи неосягненну цілину
глибин міжгалактичних
В ріллю осягнень неминучості пророцтв —
І холод здивування проймає від усвідомлення того,
Як ти раніш не міг збагнути, що
Можна лише обпектися, коли ти
У вогні ранкової зорі
Як завше скочиш у палаючі стремена часу,
І навіть коли ти станеш
На повен зріст опівнічного всесвіту,
То зможеш лише знову зазирнути
В сліпі зіниці темряви.
