Не цурайся, дитино, своєї землі,
Що тебе годувала й ростила,
Бо усі ми краплини від неї малі
І від неї краса наша й сила.
Не ловись на примари неонових слів,
Що так звабно палають щоночі,
Ти послухай її колискові пісні,
І козацькі пісні і дівочі.
Ти поринь у простори розлогих степів,
У тумани її і лимани,
Ти услухайся в шелест хмільних комишів,
Ти відчуй її болі і рани.
І тоді, моя крихітко мила, тоді
Ти відчуєш, як серце заб’ється,
Як душа заговорить в малому тобі
І на очі сльоза навернеться…