«Її образ водночас і страхітливий, і прикриває від зла всякого, хто шукає Бога. Її не можна однозначно назвати ні поганою, ні хорошою. Але, точно можна сказати, що її образ первісно не пов'язаний з поклонінням смерті і вихвалянням людських жертвоприношень. Переінакшене тлумачення її символізму стало благодатним грунтом для виникнення свого роду сатанинських релігійних течій. Природно, що з кожного образу можна взяти те, що вигідно для конкретної людини або групи людей».
( https://indiada.ru/religia/kali-boginya-smerti )
Ось і Підгайне. Автобус, поволі перевалюючись на вибитих в асфальті ямах, завертав на автостанцію. Підгайне… Якби Сашко був романтиком невиправним чи поетом, то назвав би його містом босоногого дитинства. А так… Ну яке ж босоніжжя? Шортики, сандалики, пальтечка, валяночки. Він жив тут з батьками майже до шести років. Відвідував дитячий садок номер два, міг би піти до школи номер чотири, та батьки переїхали до сусіднього району, в село, батькові знайшлась інша, краща робота…
Пасажири, струшуючи залишки сонливості в прохолодний ранок, залишали салон. Підвівся й Сашко. Зістрибнувши зі сходинки, одразу попрямував на стоянку таксі. Ще дорогою він почув від пасажирів, що міські рейси кілька місяців, як скасували, а йти кілометрів п’ять-шість пішки було западло.
Підгайне… Місто дитинства і… Юлька тут живе. З татом – колишнім прапорщиком, який перебивається зараз випадковими підробітками. Певне і зараз із старшим сином, Юльчиним братом в Москві. Літо зараз, якраз сезон. З мамою – колишнім бухгалтером, а зараз – реалізатором в чиїсь «палатці» на продуктовому ринку. Сісти он в того бежевого «жигулика» і сказати: «Енгельса, 10, брате…». Там, на Енгельса, майже поряд з Юльчиним будинком – маленький базарчик. Букет взяти, шампанського, цукерків… І що він скаже? Мамі? Мамі Самарканд міг з порога тицьнути букет і випалити в обличчя: «Я – Ваш зять!» Глузду вистачило б. І нахабства. Юльці він що скаже? Вибач, мовляв, мала, так сталось, я раптово передумав. Думав-думав і… передумав? А потім? Що потім?
Самарканд різко стукнув по даху чорної «шістки», розбудивши водія, що дрімав на кермі:
- Вільний?
- Умгу… Ти перший сьогодні… Куди?
- Хмельницького, до старої міліції і… По дорозі на базар біля «Супутника» поверни на хвилину, куплю дещо.
Базар, чи, як казали місцеві – базарчик, щоб відрізнити його від Великого базару, не зважаючи на досить таки ранній час, вирував. На базарах Самарканд почувався, мов риба у воді. Скільки він перебачив їх за останні кілька років? Великих, малих, гігантських, як у Хмельницькому чи Чернівцях. Блукаючи ними він, здається, зрозумів, чому в розмовній мові ніяк не хотіло приживатись офіційне – ринок. Ринок передбачає щось впорядковане, а східне «базар» більше пасувало тим гамірним торговищам. Сашко з усмішкою згадав, як колись прочитав Рибі та Бабаєві цілу лекцію стосовно етимології слова «базар». Що походить воно не з тюркських мов і не з арабської, як багато хто помилково думає, а з фарсі. І якщо… Що там мало бути після «якщо» так ніхто й не почув. Бо Риба кинув напівжартівливо: «Саш, не розумникуй… Тюрки, араби – це ще терпимо. А з фарсі – перебір. Он, за людьми дивись краще…».
Петляючи між лабіринтами наметів та яток, Сашко швидко купив необхідне: дві пляшки «Белого аиста», салямі, шинки, кілька лимонів. На виході з базару призупинився, глянув через плече на панельну п’ятиповерхівку з номером 10 на стіні і пірнув у черево чорної шістки.
«Прости, Юлько… Не вийшло в нас… Та й не вийшло б, мабуть, ніколи… Не такий тобі потрібен, не така, певне, мені… Хто я? Звичайний «бик», а «бики», як відомо, довго не живуть…
- Хто ти?! – Риба майже кричав.
- Хто ти такий, щоб він «впрягався» за тебе?! Ти – «бик», звичайний «бик», а «бики» не живуть довго! Нах… вона тобі була та дівка?! Чого ти поліз?! Ну чого тебе завжди кортить кудись влізти? Ти – Супергерой, так? Бетмен, бля, х..їв! Ти що, знав ту шмару?!
- Ні, не знав… Так, бачив, здається пару разів в університеті…
- То якого ти «вписався» за неї?! Бля-а-а-а… Сань, то ж – Козачка племінник, ти ж йому, с..ці, носа зламав… - Риба потроху заспокоювався.
Але вже закипав Самарканд:
- Якого хера, кажеш?! І… Вона – не шмара! А якби то твоя Юлька була?! Теж було не лізти?! Нехай би тягнув її в машину, нехай би трахав у всі щілини?! Х..лі там, з неї не убуде, правда ж?!
- Ти, бля, думай, що городиш!
Крайслер підвівся і поклав руку на Рибине плече:
- Олежко, схолонь… Все правильно Санька зробив. І я так зробив би, і ти, і Бабай…
Риба закурив. Нервово затягуючись, дивився у вікно… Бабай мовчки наповнив склянки, випили…
- Я ж не кажу, що неправильно, - Олег говорив уже зовсім спокійно.
- Влип, бля… Влип по самі помідори… Чого ти сам туди попхався, в той кабак, ну чого? Чого ти, коли вип’єш, «відмороженим» таким стаєш? Чого тоді тобі все пох… ? – чи то до Самарканда звертаючись, чи просто розмірковуючи вголос, скоромовкою випалював він.
- Хто б казав? – реготнув Бабай.
Зареготали всі, навіть понурий Самарканд.
Риба хлюпнув трохи в склянку, випив, не закушуючи…
- Коротше… Розклад такий… Той… Ушльопок малий, він не знає тебе… Але вони знайдуть… Не стопудово, що знайдуть, але землю під собою ритимуть. Я з пациками перетер – з Насосом, Горбатим, Яцеком… Коротше… Вони і… Ну… Ще чоловіка два підтягну… Але… Пацани… Нас порвуть всіх… Це ж Козачок. Там «стволів» неміряно…
- А в нас? – Бабай витяг з-за пояса дідівську нагородну «Беретту М1934», яку часто тягав із собою.
- Ти, бля, патрони до нього купи спочатку! - засміявся Крайслер.
Знову кухня наповнилась реготом. Коли замовкли, Бабай запитав:
- Олеж, а, пам’ятаєш, тоді, коли на нас київські наїхали? Чи тоді, коли Муфлон Козачкових «биків» «відмаслав»? Вернигора тоді людей «припрягав»…
- Де твій Вернигора? В Києві, в СІЗО… А малий… Що його малий? Він Козачка с..ить. Та й хто ми йому такі? То ми з Володькою за одним столом бухали, і то… Коротше… Самарканд живе пару днів у мене, а там побачимо…
- Пацани! – обізвався Самарканд.
- Вибачте, що через мене «напряги» такі…
- Та ладно… - Риба обійняв друга за шию.
- Нормально все…
Звільнившись з обіймів, Сашко обвів поглядом присутніх:
- Валити треба з міста…
- Умгу… Всім і… Поодинці, - зітхнув Бабай.
Крайслер скрушно зітхнув:
- В мене бабла майже нема… Я позавчора в карти програвся…
Бабай забув, що сидить на табуреті, а не на стільці і, бажаючи відхилитись на спинку, гучно гепнувся на підлогу, встаючи під гучний регіт, оплески та підколки, він сказав з усмішкою, але цілком серйозно:
- Кинемо, що в кого є і розділимо порівну.
- Лади тоді, ночуйте в мене, мама в Суми поїхала все одно… Пити є що, закуски – повний холодильник… Хтозна, коли ще так посидимо, - запропонував Риба.
- А ти, Сань, додому не їдь, зарийся поглибше…
Вони ще глибоко за північ сиділи за столом, випивали, курили, Самарканд бринькав щось на гітарі… Знову пили, обіймалися, впираючись лобами, сміялись. Було ніби й весело. Тільки чогось не вистачало, дрібнички якоїсь, але… Надважливої дрібнички, без якої все ставало натягнутим, мов сталева гітарна струна і… Водночас поламано-покрученим, як недбало кинута ганчір’яна лялька. Щось, невидиме людському оку, непомітно торкнулося чола кожного своїми прохолодними вустами, а стомлена норна Верданді з полегшенням передала пряжу їхньої долі в руки норни Скульд*. Скульд – молода й недосвідчена, хтозна чи не обірве вона нитку, не допрявши?
Бабай дістав колоду карт і вони з Рибою сіли «розписувати» партію в «деберц»**, Михась Крайслер, відкинувшись спиною до стіни думав про щось своє, мабуть, про Лілю, студентку з третього курсу філфаку, уваги якої добивався без особливих успіхів уже місяці три, усміхався… Сашко, непевними вже пальцями перебирав гітарні струни, плутав акорди, вириваючи із натягнутої сталі «ре мінор». Він переводив погляд з одного друга на іншого, згадував, за яких обставин познайомились… Як стали друзями-нерозлийвода… Бабай, озирнувшись через плече, підморгнув. Не сумуй, мовляв…
Високий, плечистий, з коротко стриженими чорнющими вусами, він був схожим на осетина. Віталик все робив з усмішкою – любив, ненавидів і… навіть сумував – все з усмішкою. Віталик… Його всі вперто називали Вітьком. Настільки вперто, що вже й сам звик до того. У Вітька були пухкі, мов у дівчинки, губи, в очах грали веселі бісики. Збоку він здавався таким собі щиросердим лінивим добряком. Не одного те перше враження ввело в оману…
Риба… Єдиний з компанії місцевий. Риба виріс на Харківській. Харківська – це не просто вулиця. Це цілий масив вуличок та провулків, що прилягали до неї. Харківська – не лише найдовша вулиця в місті, це, насамперед, боксерська школа. Одна з найкращих в Україні. Кожен третій хлопчик з Харківської займався боксом. Мабуть тому, що зайнятись більше було нічим. Тут, в місцевій ДЮСШ №2*** починали свій шлях чемпіони України, Європи і навіть один інтерконтинентальний чемпіон. Харківська – «вотчина» однієї з найпотужніших в місті «бригад». Довгі й тонкі Рибині пальці могли б тримати смичок чи грайливо торкатись клавіш фортепіано, але… Музична школа була далеко, а ДЮСШ №2 – поряд. Правда, через кілька років, постійні струси мозку далися взнаки – в Олега погіршився зір і про чемпіонство можна було забути. А окуляри пасували йому…
Обличчя рудого Михася було геть вкрите ластовинням, яке, втім, не псувало його. Якби Михась був актором, то мав би амплуа простакуватого сільського хлопака – такий типаж обличчя. Воно було… Про такі кажуть – «типове рязанське обличчя». Крайслер був добрим другом, щирим, може, й занадто. Він був з тих людей, які, не задумуючись, мовчки знімають із себе сорочку, щоб віддати замерзлому другові. В чомусь наївний, йому не дуже щастило з дівчатами, через що часто ставав об’єктом незлих дружніх жартів…
Добре, коли тобі двадцять «з хвостиком». Тоді здається, що життя нескінченне. А смерті немає, бо в тебе, мов у кота – дев’ять життів, бо здоров’я в тебе – неміряно, бо заживає все, як на собаці. А весь світ і все, що є в ньому – існує лише для тебе. І вони брали, хапали жменями, пропускали крізь пальці, підкидали своє життя пригорщами догори, тішачись із того, як яскраві краплі, поволі гаснучими зірочками феєрверку, падають вниз…
- Приїхали, командире! – голос таксиста висмикнув Самарканда з дрімоти.
- Приїхали, кажу… Стара міліція…
Розрахувавшись, Сашко вийшов з машини і попрямував до знайомого двору. «Паркан поміняли», - відмітив подумки. Будинок був одноповерховий, старої, ще дореволюційної забудови, на чотири квартири з окремим входом для кожної… Галка сиділа на сходинці із сигаретою між пальцями лівої руки та банкою пива у правиці. Помітивши Сашка, піднялась, усміхнувшись і, з розпростертими обіймами кинулась до нього:
- Сашка! Саша!
В кротких проміжках між обіймами та поцілунками в щоки Сашко не міг вставити й слова, щоб відповісти хоч на одне із зливи питань:
- Як ти? Чого не заїжджав так давно? Як мама, тато, як Світланка?
Врешті, сестрин запал пригас і Сашко зміг хоч щось сказати:
- Та не знаю я, Галь… Сам вдома давно не був, не бачив я їх… Я в бабці зараз, в селі.
- Як вона там? Як завжди, бурчить? Та нормально… Бурчить, але… Хіба звикати?
- Та так… Нам багато до чого не звикати, Саш, - Галка всміхнулась, - Голодний? Пішли… Я зараз зварганю щось, поснідаємо.
- На ось, візьми, - Самарканд простяг пакунок.
- Та ну… Для чого ти? Все ж є…
- Ай… Не прийду ж я з порожніми руками. А… Толік вдома?
- Спить… А що?
- Справа в мене до нього.
Галка вмить посерйознішала:
- В тебе проблеми, Саш? Толя може допомогти?
- Та ну, які в мене проблеми? – Самарканд натягнуто усміхнувся.
- А що ж за справи тоді?
- Потім, Галь, потім…
- Ну-ну… Не хочеш сестричці розказати… Я запам’ятаю… - Галка вдавано надула соковиті губи, - Гаразд, потім, то й потім. Пішли.
Толік був третім чи четвертим чоловіком Галки. З першим, офіцером-ракетником, старшим за неї на десять років вона прожила років шість, народила двох дітей, а потім… Чергування в офіцерів довгі і часті. Хто там з них загуляв, Самарканд особливо не вникав. Хоча думалось, що таки Галка. Розлучились вони без особливих скандалів, Сашко підтримував стосунки з обома – йому то що до їх сімейних проблем? Потім у Галки був Славік-далекобійник, теж нормальний мужик. Потім – ще хтось, кого Сашко не дуже й пам’ятав. А роки півтора-два тому в Галчиному житті з’явився Толік, злодій-рецидивіст. Який мав за плечима дві «ходки» і «погонялово» Тарган. Він і справді чимось нагадував таргана. Якби Сашка хтось запитав, чим, то він, певне, не спромігся б відповісти чим саме. Але нутром відчував, що погонялово було підібране вдало.
Ще з порога Галка крикнула:
- Толя! Вставай, до мене братик приїхав.
Зі спальну почулося нерозбірливе бурмотіння, потім висунулась голова із закуйовдженим волоссям:
- А-а-а… Это ты, Саш… Привет! – Толік простягнув Самаркандові руку із синіми від «наколок» пальцями.
- Привіт!
- Ща, подожди… Оденусь…
І груди і спина Толіка були вкриті татуюваннями – церква з двома куполами, чорт, який грає на гітарі, напівоголена дівиця, ще якісь хитросплетіння синього на білому… Значення деяких татуювань Сашко розумів, деяких – ні, але особливо тим не переймався. Так, серед його знайомих було достатньо таких «сидільців», воно й не дивно, як для країни, де кожен п’ятий хоч раз «сидів». Але злодійські «закони» Самарканда обходили мало. Звичайно, і в нього був якийсь «кодекс честі», як, певне, і в кожної людини. То була складна та сумбурна суміш пацанських «понятій» та власних переконань щодо «правильно-неправильно», «добро-зло», але… У світі ще, певне, з часів неандертальців панував один закон – хто в певний момент і в певному місці сильніший – того й правда, хто меткіший, в кого міцніші м’язи, в кого є кийок, ніж, кастет, «ствол» – в того більше намист із черепашок, в кого більше намист із черепашок – в того найкращі самки. Людство тисячі років придумувало способи замаскувати свої тваринні прагнення – мораль, релігія, ідеологія… Від кого ховались? Самі від себе?
Сніданок через розмови про те та про се затягнувся.
- Галка говорит у тебя базар ко мне? – Толік допитливо примружив око.
- Та є базар, є…
- И чё? Наехал кто? Рамсы попутал? Так мы разрулим…
- Та ні… Нормально все, - Самарканд вирішив таки не говорити про суть своїх проблем.
Тарган був козирним фраєром – не найнижча каста у злодійській ієрархії, але… Рівень «розбірок» трохи не той.
- Толь, мені «ствол» потрібен.
- «Волына»?
- Умгу…
- На кой те «волына»? – Тарган бридливо скривився, він був «щипачем» - кишеньковим злодієм, потім займався шахрайством і зброї, навіть холодної, цурався.
- Та-а-а… Часи стрьомні зараз. Коротше – скільки?
- Ща, погодь… Я спрошу, - він встав з-за столу і попрямував до виходу з кухні.
На порозі озирнувся:
- Только ты это… Не бухай больше… Вечером выпьем, а счас со мной поедешь – поможешь. Мне тут один барыга лавэ должен. Ты - мне, я – тебе! – і голосно засміявся, блиснувши білозубо.
- А, да… «Ствол»-то какой хотел?
- В ідеалі – «Вальтер»… Або – «ТТ», а так – що буде.
- Поглядим.
Кілька хвилин Тарган розмовляв по телефону, когось в чомусь переконуючи своїм гнусавим голосом, потім повернувся:
- Будет тебе «Вальтер». Триста «бакинских». Бабло есть?
- Є.
- Ну, чё? Поехали?
- Поїхали.
Білосніжна «сімка» спритно петляла кривими вуличками та провулками «приватного сектора». Біля зелених гратчастих воріт зупинилась. Чолов’яга років сорока, який поливав із шланга квіти, побачивши гостей, закрутився дзигою і швидко, як на свою комплекцію, метнувся до хати.
- «Челнок». Взял в долг на товар две штуки, вовремя не отдал. Я его на «счётчик» посадил, - пояснював на ходу Тарган.
Підійшовши до замкнених дверей, він почав гамселити в них руками і ногами, примовляючи награно-ніжно:
- Лёха! Лёшенька-а-а! Открыва-а-ай!
За кілька десятків секунд тон різко змінився:
- Выходи, бля, фаршмак козлиный! Выходи или дверь вынесу!
Двері, несподівано навіть для самого Таргана, прочинилися і, одразу ж причинивши їх за собою, на вулицю вислизнула повнувата фарбована блондинка з яскравим макіяжем.
- А Льоші нема, - її очі щиро і здивовано кліпали.
- Да ладно… Я видел его, - Толік криво посміхнувся, хоча очі його залишались холодними, ніби в удава Каа, коли той розмовляв з бандар-логами.
- Эх, Лёх-Лёха, мне без тебя так плохо, - проспівав Тарган своїм гнусавим голосом.
- Что ж ты, Лёха, бабу свою не жалеешь?!
Десь в глибині будинку рипнули двері і за кілька секунд на порозі стояв понурий господар будинку.
Рясний піт вкривав його бліде огрядне обличчя. Очі безладно метушились, втікаючи від поглядів гостей.
- Ось… - тремтяча рука простягала Тарганові кілька зелених купюр.
- Чё это?
- Гроші… Тут не всі… Немає зараз.
- Да я вижу, что не все. Это проценты по «счётчику». Хороший ты пацан, Лёш. И потому я подожду.
Барига вже потроху заспокоювався, руки, губи та друге підборіддя перестали тремтіти.
- В дом зайди! – гаркнув до його дружини Толік.
Їй не треба було повторювати двічі. Самарканд, який впродовж всієї розмови мовчки стояв осторонь, схрестивши на грудях руки, добре розумів, для чого Толік взяв його із собою. А той продовжував.
- Что ж ты, сука, нычковался от меня? Обманывать нехорошо, Алёшенька, мама не научила в детстве? Мы научим… Саш!
Самарканд не понтувався довго, подумав тільки: «Добре, що випив зранку…». Сильний мае-гері зі стрибка, спрямований баризі в груди, відкинув того назад. Він перечепився і простягся на сходах. Прикриваючи обличчя руками. Та Самарканд і не збирався бити в обличчя, саданув кілька разів в район печінки не досить сильно.
- Хватит! – зупинив його Толік,- Поехали!
Дорогою Самарканд, відвернувшись, дивився у вікно, його нудило і страшенно хотілося блювати. Йому був огидний Толік, йому був огидний той, спливаючий жиром, барига з брудними нігтями, йому було огидно від тих ударів у м’яке, мов лантух із г..ном, тіло. Сашко розумів, що при нагоді той барига із задоволенням найняв би зо троє відморозків, а сам з усмішкою дивився, як вони гамселять його, Самарканда та ще й потирав би свої товсті спітнілі долоньки з брудними нігтями. Стало зовсім нестерпно.
- Толя, зупини…
Тарган подивився здивовано, але пригальмував. Самарканд прочинив дверку і його шлунок вивернуло.
- Говорил же – не пей. Это от жары, - констатував Толік.
- Певне, - погодився Сашко, витираючи рушником губи.
Обід якось непомітно перейшов у вечерю, пили пиво, курили. Галка із Сашком згадували якісь епізоди з дитинства, Толік в розмову майже не втручався, перебирав ліниво гітарні струни та мугикав якісь «блатняки», пиво ще було та сигарети скінчились.
Кому спала на думку та ідея піти «стріляти» сигарети в перехожих? Та і які перехожі по півночі? Хоча… Були. По голосах можна було впізнати, що йдуть якійсь малолітки, кілька хлопців та дівчат.
- Хлопчики, ви постійте тут, а я піду запитаю. Мені швидше дадуть, бо я – дівчинка, - Галка старалась виразно вимовити кожне слово, як то роблять п’яні, намагаючись здатися тверезими.
Виходило поганенько, слова вилітали рваними жмаканими клаптями. Галка, похитуючись, попрямувала назустріч голосам та сигаретним вогникам. Що вона запитала Сашко не чув, почув лише відповідь:
- Сигарету?! А відсмоктати в мене ти не хочеш, хвойдо?! Пацани! Та це ж та хвойда!
Об’єктивно воно, певне, так і було – Галка була хвойдою, але… Вона була Самаркандовою сестрою, хоч і двоюрідною.
Скільки їх було Сашко не бачив. Більше, ніж здавалося спочатку. Першого він вдарив головою в обличчя, одразу збивши з ніг, а далі гамселив руками і ногами врізнобіч – промахнутися було важко. То були пацани з «Бункера», підліткової «шобли». Діти, а особливо підлітки – істоти жорстокі. Може, тому, що ще не усвідомили, не встигли усвідомити цінність людського життя, може, в силу свого егоїзму, може… Та багато тих «може»…
Бив Самарканд, били його. Били, дряпали, намагалися душити. Ось він «осідлав» когось і місить кулаками обличчя, ось його віддирають від жертви, намагаються повалити на землю, тріщить футболка, розриваючись навпіл. Бійка, раптово почавшись, так само раптово стихла. Малолітки розбіглись врізнобіч. Лише один, впійманий Толіком, понуро опустивши голову, вибачається перед Галкою. Подряпини на шиї сильно пекли, Сашко торкнувся болючого місця рукою і відчув під пальцями м’якеньку бахрому порваного епідермісу. Щось було не так. Що? Що не так? Ланцюг! На шиї не було ланцюга!
- Де мій ланцюг, с..ка?! – Самарканд відштовхнув переляканого довготелесого хлопця в груди.
Хлопчина сторопіло дивився на нього і без того переляканим поглядом. За кілька ударів Сашко повалив колишнього «сміливця» на землю і, продовжуючи бити його ногами, кричав: «Де ланцюг?! Де, бл..дь, мій ланцюг?! То хто хвойда?! Хто?! Хто, бл..дь, відсмоктувати буде?!». Самаркандові «рвало дах», Галці з Толіком ледве вдалось вгамувати його.
Толік спав. Сашко з Галкою сиділи на кухні. Його синці та подряпини були вже замазані зеленкою та заклеєні пластирем. Дивом не розірваний, а просто розстебнутий ланцюжок лежав на столі. Сестра, пригорнувши коротко стрижену Самаркадову голову до своїх грудей, гладила колючий «їжачок»:
- Мій лицар… За сестричку заступився…
Галчина рука зупинилась:
- Тільки знаєш, Саш, а він правий, той за..ранець – я хвойда, таки хвойда… Тільки…- Галка на мить замовкла, - Тільки по-іншому вже не буде.
Сашкове вухо залоскотало щось гаряче, він відсторонився від сестри і глянув на неї – по Галчиних щоках текли сльози. Вона відкоркувала пляшку, вихлюпнула в склянку залишки горілки і випила, не закушуючи. Зловивши Самаркандів погляд, відвернулась:
- Іди спати, малий, а я… Приберу тут…
Сідаючи в автобус, знову напівпорожній, Самарканд випадково зачепив сумкою двері. Глухо брякнуло. Там лежав «Вальтер 38» із затертим номером і запасна обойма до нього.
Страшенно боліла голова і хотілося спати.
*норни – богині долі в скандинавській міфології, Верданді – теперішнє, Скульд – майбутнє.
**деберц – картярська гра, зазвичай гра ведеться на гроші.
***ДЮСШ – дитячо-юнацька спортивна школа
Далі буде.
ID:
719794
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.02.2017 02:54:12
© дата внесення змiн: 23.02.2017 02:54:12
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
