Ти ніколи не помічав маленькі зміни, що відбувались всередині мене. Ти помічав мої нові стрижки, зачіски, колір нігтей, помаду, ти все знав і бачив, коли я щось змінювала. Тут жалітись нема на що. Не чоловік - мрія. Нам, жінкам, завжди хочеться бути побаченими та почутими. І тисячі дівчат рвали б волосся мені на голові за тебе, милий. А мені було все мало. Адже ти не помічав головного.
Не помітив, коли мої очі перестали закохано сяяти, дивлятись на тебе. Не помітив, коли я перестала запитувати тебе типу " що мені вдягнути, куди підемо, де ти", перестала дзвонити. Не помітив як я мучилась обіймаючи тебе і розуміючи "не той". Або, коли ми проводили спільні ночі, а я більше не хотіла засинати в тебе на плечі. Не помітив як все почало рушитись. Не помітив, як я знаходила себе в іншому. Тому, хто помічав. Тому, хто бачив. Зовсім не кохаючи його. А ти нічого з цим не зробив. Марні сподівання.