На поклик північного вітру летіла загадкова птаха,
крізь спеку дня чи темінь ночі –невтомна Андромаха,
тягнулась до найвищої гори, котра вросла у хмари.
Її гукали спритні явори, що листям бавились у пари,
а вона не слухала голосів, не бачила щирого сміху,
бо її серце із полярних полюсів – чи то на сум чи то на втіху
виривалося, рішуче трималось осторонь неї і її бажань,
а все неминуче тихо ставалось, без довгого шлейфу терзань.
На дощову погоду, загадкова птаха летіла в поле,
шукала дивну вигоду, від того, що мокро довкола.
А потім рахувала кожну краплю дощу на своїх крилах,
що стікала ніжно в темну гущу по її пір’яних вітрилах
лоскотала усе навколо і щоразу народжувалась знову,
і здавалось ніби магічне коло взяло її природу за основу.
На кожну гілку, що була її домом, вона сідала ніби востаннє,
Любила весну з її молодим громом. Якесь таке дивне кохання.
Хоча по правді, у неї усе було незвично, але з такою щирістю,
що хотілося так і собі, та навіть гіпотетично –це було б дурістю,
бо дивна птаха, ще жодного разу не зробила когось щасливим,
вона не тримала образу, а в незручні ситуації чекала зливи,
щоб повернутися до того моменту коли усе починалось,
залишити колір цементу по собі, щоб легше забувалось.
2017 р.
