Свіжі думки з давніх світлин...
1.Хоча на годиннику "перша година ночі" я спробую
відновити втрачений текст! Отже, про утробний період
мого розвитку я вже десь писав! Пам'ятаю про нього
мало! Згадую тільки, що там було тепло, затишно, та
чомусь темно! А на світ білий з'явився я приблизно о
1-ій годині ночі! І відразу стало мені ясно і... радісно!
Хоча чомусь плакав... Видно, занадто гірким виявився
мені перший ковток повітря, що метнулося в кволенькі
легені разом з прохолодою березневої ночі! Але потім
стало помалу теплішати...
Наближався день святого великомученика Олексія!
І тому назвали мене Олексієм! Хоча в метриці значиться
два імена – Алексей і Олексій: перше – як данина мого
невеселого імперського минулого, друге – як легкий, але
невідворотний дарунок не дуже світлого, але все таки
вільного українського майбутнього…
Проте дитинство моє видалося суворим, голодним і
холодним. Якби не було в ранньому дитинстві, майже
обрядової, щоденної купелі, не було б, напевно, чого і
згадати про дитячий період мого нелегкого, не цілком
благополучного життя! Пам'ятаю, я лежу в теплій воді,
заправленій настоєм із ромашки, материнки чи чебрецю,
загорнутий не то у баєву не то в полотняну тряпчину...
А переді мною ни-ч-ч-ч-чо-гісінько! Тільки очі… Очі,
повні і радощів і печалі одночасно – очі матері! Що вона
думала в ті священні для мене хвилини?.. Чи не про те,
яке важке випробування вибрала вона для свого немов-
ляти – випробування тим туманно-безпросвітним життям,
яке нам готувала Доля! Було важко усім! Хоча ми, малі,
і не усвідомлювали і не замислювалися над тим, чому
іноді мама голосила за обідом, приповідаючи: "хлібця
кусай, сину, один раз, а юшку черпай ложкою тричі".
Був голодний повоєнний 1947-й рік!... 2.Чомусь неясно я тямую світ,
Коли ще там був, за його порогом…
Держу парі й даю отим одвіт,
Хто вірить, що народжений не Богом.
Бо Бог той був… моя єдина ненька,
Котра під серцем пестила маля,
А з ним ту мрію теплу, хоч маленьку,
Що гріла душу в собі і здаля…
Плекала мрію, що колись озвучу
Ту ніжно-райдужну її любов, –
Велику дяку долі власній всучу,
Хоругву роду знаного немов.
Та пам’ятаю мами лячні очі,
Націлені в ромашкову купі́ль…
Боялась, певно, долю злу наврочить,
Що в душу сину проросте кукіль…
Були ті очі часом й безпорадні,
Коли фашист палив підряд хати.
Коли живі молились, Богу раді,
Що в них самих не скоїлась Катинь*.
Коли малі ми в болотах ховались,
Від «купелей» гарячих – від гармат…
Солдати наші й німці не братались –
Над ними панував відвертий мат…
Коли малих нас болісно душили
Хвороби, голод, бісова зима…
Коли останні витягала жили
Колгоспна праця, хоч платні нема.
…Чомусь не тривко пам’ятаю світ,
Коли ще там був, за його порогом…
Собі ж і тим даю твердий одвіт,
Хто кле́птає: «всі купелі від Бога».[/b>
01.07.2017
_________
*Тут як символ масових вбивств.
На світлині автор (праворуч) зі старшим братом
Нелегкі були часи і тепер по-своєму важкі - рішились одні проблеми, зявились інші. і так по колу, ніби замкнутий цикл. А жаль ... що не можуть люди жити просто і щасливо.
Важкі були часи... Щемні спогади... Та мамині очі викупали, викохали свою надію. Добірне зерно вродило на засіянім нею полем любові і перейшло у спадок синам. З прочитаних віршів одного із них, про те і відаєм.