Ірина Вовк. "… А серденько, серденько… все-таки б'ється воно"
... А серденько, серденько... все-таки б'ється воно –
сльотливе, як осінь, як листя осіннє, тремтливе...
Той трепіт, той шепіт – то примха осінньої зливи –
жбурляти багрянець у сіре, старе полотно...
Що туга осіння, що смуток терпкий трепетання
над всім найдорожчим, що досі у серці жило!
Та крихітка сонця сьогодні, і справді, остання,
а серденько, серденько – листям шорстким замело.
... О чорная в'юго, о віхоло сонного листя,
жаских інтонацій невольно розсипана креш –
стелися під ноги і Божому дню помолися,
бо долі осінніх падінь не уймеш, не минеш!
Осінньої зливи примхливе крапливе бельканто,
а в серденьку, в серденьку – літо стриножених свіч...
Не варто й казати, вражати уяву не варто,
як січа осіння зрива наші голови з пліч.
Така вже негода! – розбите, потрощене днище,
лиш рам'я запалі роз'ятрених, мокрих дерев...
І ми вже не просто – а вої у тім бойовищі,
а серденько, серденько б'ється свідомо, як лев.
(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
...в ці дні моє серденько б'ється вибухово(((, чуюся слабо... 
...але твоя троянда завжди така ніжна, що стає тепліше 
))) 
))) 
