Ти розмовляла зі змієм учора вночі.
Ти була із ним до болю відверта,
Його слова були мов холодні ножі,
Що так легко тобі проникали у серце.
Ти розмовляла зі змієм учора вночі.
Ти дала йому крові, а він - трохи отрути;
І відкривши йому всі двері душі,
Напоїла його цукрованим трунком.
А вранці ти знов повернула до мене…
На губах твоїх залишилась отрута.
І наливши мені свіжого меду,
Зав’язала на тілі свої теплі руки.
Налившись вином, залізла під ковдру.
Цукрові слова мені лила у вуха,
Лоскотала волоссям свою милу мову,
Я її з любов’ю, не вірячи, слухав.
І я собі думав, як ж це прекрасно!
Ти прийшла до мене крізь броньовані двері.
Скинувши свій одяг пролатканий фарсом,
Перетворившись із феї у ліричну гетеру.
Я собі думав, як же це класно!
Твої губи медові лишають сліди;
І скільки б не блукала ти в кавовім трансі.
Я відчиню тобі двері... Я чекаю... Завжди.
