І в п'ятнадцять, і в тридцять, і в шістдесят років
люди від кохання робляться поезами*.
І тоді вони дарують людству шедеври мистецтва.
/Hoholmin/
Кохання не вкладається в мірило.
Дзеркалилась душа у дощових калюжах:
То з сонечком пливла,
То напиналися хмарки-вітрила;
На благодать ніскільки небо не скупилось.
У мить все-все робилося байдужим.
Одне порожнє тло:
Все замовкало і ніщо не говорило.
Як тільки серце калатало дужче –
Кохання не вкладалося в мірило.
Дзеркалилась душа у дощових калюжах:
Бурха*ла?
Бу*рхала! –
Як маятник, у розголос блукала.
Багато сонечок в калюжах заблищало,
Хмарок багато у калюжах пропливало –
Душа втішалася,
І не страждала! –
Кохання вирувало.
Калюжі босих ніг не сторонились –
Кохання не вкладалося в мірило –
Дзеркалилась у дощових калюжах душа кохання…
Вмивалася дощем,
Впивалася дощем душа кохання…
Кохання не вкладається в мірило.
*поеза – (придумано автором) – житель неіснуючої країни щастя і благодаті, як і неіснуючий Hoholmin.