Десь далеко твоя дивна казка,
Зачарована, мабуть, зимою,
І душа її, мов якась бранка,
Вже замріялась свою весною …
Полетіла своїми очима
Десь за межі цієї картини,
І ніхто б її мабуть не стримав,
Якби бачила там сяйво дивне …
Так шукала, уся напряглася,
А навколо все сіре і зимне.
Раптом в серці іскринка знайшлася,
Запалилось то серце чарівне …
І розлилось навколо тим світлом,
Що усім стало тепло і любо,
І Зима вся затихла, поблідла,
І віддала тій Дівчині шубу …
Одягла і собі полетіла,
Промайнула повз часу сторожу,
Як побачила Весну, то сіла.
Каже: Весно, я більше не здужу.
Назбирала я стільки любові,
Що вже серце вискакує з болю,
Я б віддала то все та боюся,
Що я нею комусь ще нашкоджу …
Відповіла Весна: ти не бійся,
Як побачиш, що хтось полем ходить,
Розмовляє із Сонцем, із Вітром,
Із Росою, з Дощами говорить …
Як побачиш, що дивна Людина
Всюди в світі щось добре знаходить,
То не бійся, ділися любов’ю,
Бо такій вона зовсім не шкодить …
Дуже гарна казка
Чомусь згадалась товстенна книга, сторінок на 500 чи й більше, яку я читала в дитинстві. Там були казки й тепер повернулось оте відчуття, яке було, коли я їх читала.
дякую
дякую
