|
1
Вона до дзеркала, чуйно задивилась…
Чи фарбувати коси, може краще ні?
Її сердечко, знову шалено билось,
Думки сумлінні, справді, що ж робить нині?
На роздоріжжі, це ж укотре й не снилось.
Так рік за роком, ще ж молода, лиш сорок,
Немов троянда, в сумну пору осінню,
Чи ясні мрії, можливо давно порох?
Чи ввись злітають, чи скотяться в безодню.
***
Ранком бажання - почути слова ніжні,
Себе відчути, щасливою жінкою,
Уста привабливі; ясні стиглі вишні,
Тонути в ласці і бути потрібною.
Блудні думки, ніби клубками тумани,
Пахуча кава, пінилася у чашці,
Душа втомилась, як позбутись омани?
Де взяти сили? Злетіти би цій пташці.
Ледь підхопила, рукою пишне волосся,
Змарнілі очі, сповнені сліз й печалі,
Що ж за життя? Це, як у полі колосся,
Під дощем й сонцем, а що ж чекати далі?
Як пташечки - мрії сизокрилі, смілі,
Чи й обійти роздоріжжя зможу знову?
Свої надії, все світлі й зрозумілі.
Хоча й зима, то ж навіє сніжну ковдру.
А що життя, минуле було щасливим?!
2
Рідне містечко, потопало в деревах,
Хати із цегли, здаля білі доволі,
Високі й нижчі й виноград по парканах,
А вздовж дороги; стрункі, пишні тополі.
Три милі доньки, їх у мами і тата,
Будинок славний і поряд чудовий сад,
У них сім’я не бідна та й небагата,
Диво- гірляндами чарував виноград.
Доньок привчали, батьки завжди до праці,
Щоб господарки, дбайливі по городі,
Всякчас щоб затишно і чистенько в хаті,
Добре трудились, часто журилась мати.
Гарний врожай радо збирали щороку,
Наче й в мирі,усміхнені в злагоді,
Тож підростали, такі милі,нівроку,
Але батьки, потай сварились іноді.
Полоса чорна затьмарила їм очі,
Загуляв батько, немовби вітрисько злий,
Не спала ненька, жура майже щоночі,
Життя не солод, буває полин гіркий.
Розчарування, пакунки, знову сльози,
Не пробачила, йому матуся зради,
Чужі парфуми, позабути не в змозі,
Дітей заради, не кинув свої вади.
3
Обласне місто, їх зустріло привітно,
Хоч шум автівок і чути галас весь час,
Мамі й дівчаткам, на душі тепло, світло,
В п`ятиверхівці, новенька квартира - клас!
В зіницях сльози, полум’ям радость, щастя,
Життя рікою, є школа, щирі друзі,
З іншого класу хлопець, достатньо чемний,
Їхнє знайомство і раптово невдовзі,
Мамі сподобався, каже, дуже скромний.
….
Як наодинці, в очах ясні іскринки,
Перші цілунки переросли в кохання,
А в школі бали і диво – вечоринки,
Вона ж для нього, як ясна зірка рання.
Блакитноока. Усмішка; схожа сонцю,
Ніжна, тендітна, між них мала різниця,
Веселий погляд, запрошення до танцю
Час летів швидко, вона вже й випускниця.
Що може дати, їй рідненька матуся?
Адже, ще має, дві доньки у квартирі,
Радіє слову, почула, - Я вивчуся
Серця зігріті, розмови довгі, щирі.
4
На роздоріжжі. Мала не ту дорогу
Яке навчання? Молодість - дивна пора,
Хоч у душі трима сумління, тривогу,
Прийняла рішення – друг краща опора!
Кохання – вирій, ніжних почуттів, чудес,
Політ лелечий, незрадливості, щастя
Сіяло сонце. Її мрії до небес,
Справді вдвох краще, то ж все зробити вдасться.
Вже у неділю і стали на рушник,
Благословили, батьки і вся родина,
І перший іспит та промовчав молодик,
Де жити краще? Не відпустила сина,
Свекруха строго – У купі жити легше!
Сидять обоє, у біленькій білизні,
Хоч на підлозі та зате на матраці,
Це ніби рай, їх очі досить серйозні,
Почуття ніжні, вони ж ніби в палаці.
Ті дев`яності - екзамени для сім`ї,
Грошей нестача, ще й новина; вагітна,
Зірки мигтіли в туманному сузір`ї,
Вона ж раділа, покірна і привітна.
Казкова осінь. Давненько обважніла,
Не час народжувати, в душу страх запав,
Сумне обличчя, як квіточка змарніла,
Він взяв за руку, теж нещастя відчував.
Думки осінні, у родовій палаті,
Біль і страждання, народжувала важко
Чомусь з`явилася у халаті і мати,
У очах темінь. Слова, - Потерпи пташко,
Ледве почула і провалилася в сон.
5
В палаті сонячно і напрочуд тихо,
Трепіт повік, думка, де ж моя дитина?
Ятрить тривога, може підкралось лихо,
Ледь піднялася, а може маю сина?
Двері відчинені, обличчя свекрухи,
А поруч з нею, її любий, коханий,
Вона ж не п’яна, а мов після сивухи,
Для усіх день, жаль, видався вистражданий.
На світ з`явились, два крихітні синочка,
Дуже зарано. Дні і ночі в тривозі,
Їм сил забракло, не жити ангел очкам,
Тож смерть непрохана, стала на порозі.
Похмуре небо, жаль є недобрим знаком,
Двоє у відчаї, вже сварки, розмови,
Де ж те кохання? Кожен йшов своїм шляхом,
Щоб помиритись, за це й немає мови.
У церкві тихо, густо мерехтять свічки,
Вона приходить, синочків пом`янути,
Два ангелочка, часто влітають у сни,
О, як же боляче! Не позбутись смути.
Під серцем рана, увесь час кровоточить,
Де знайти сили? То ж треба жити далі!
Вкотре хустинку, всю сльозами промочить,
Де знайти вихід, щоб позбутись печалі?
6
А час летів… ледь - ледь загоїлась рана,
Мрія навчатись, все ж мала здійснитися,
У інститут, врешті відчинилась брама,
Із всім минулим рішила змиритися.
Роки навчання, доброта, щирість друзів,
Придали сили і впевненості в собі,
Думок багато, тішилась білій смузі,
Щаслива буду, ще порадію судьбі.
Кожного дня, робота й знову навчання,
Їй не до втіхи, папери числа й числа,
Бо ж по натурі весела пташка, рання,
На жаль, чомусь, не змогла розправить крила.
Вже й за плечима, давно магістратура,
В житті стежина, стелиться барвінком,
Спомин у церкві, щораз долала жура,
І Бог все бачив, завжди всьому був свідком.
7
Змирилась доля, увірвався у серце,
Стрункий, чорнявий, миттю почуття збудив,
Ті поцілунки, солодкі, наче вперше,
Мов в`ялій квітці, підлив свіжої води.
Все ж тікав відчай. У спокусі ожила
Ніжні обійми, діждалась, шаленіли,
Кохання – щастя, як вода із джерела,
Розрада, радість, від дотиків, п`яніли.
Не раз у ліжку, він заводив розмову,
Давай кохана, ми народимо дитя,
Дуже боялась, але ж пішла на згоду,
Хай буде так, справді це прекрасне життя.
Летіли швидко; дні, часи і хвилини,
Окрім роботи, ще займалась квітами,
На душі тепло, всі думки перлинами.
Потіш на Боженьку, вже немовлятами.
Років чотири, як подружнього життя,
Вже в безнадії радості материнства,
Все стороною, їх обходило щастя,
Чи вирок долі, а чи це знак чаклунства?
В душі зневіра,знов палати, лікарі,
Роки, як іспит. Операційні столи,
Гнобили тіло. У тунелі ліхтарі,
Ознака жити - таку звістку принесли.
Та вже не буде, вона мати діток.
Тиша в квартирі, болить, погляди сумні,
Він став холодним, ну айсбергу подібний,
Знову розлучення, покинув навесні,
У важку пору, він так був їй потрібний,
Лишив лиш спомин, про пристрасне кохання.
Та Бог же свідок, то не її провина,
Весь час надія, колись зів`є гніздечко,
Не проростала висаджена зернина,
Від болю туга, стискалося сердечко.
В душі таїла, печалі і страждання,
О, що ж ти доле, як мені далі жити?
Не зацвіте весною квіточка рання,
А так бажала, із милим мати діти.
8
Час поспішав, то ж життя не зупинилось,
Нові друзі, нині змінила роботу,
Враз здивувалась, зустріти і не снилось,
Щирість відчула, їх тепло й турботу.
Весна – чаклунка, причепурила життя,
Жага злетіти, ввись пташечкою сміло,
Любила квіти. Давно мала почуття,
Прикрасить клумби, їх саджала уміло.
Чудове місто у суцвітті каштанів,
Тішилась ними і справно доглядала,
Не малювала, як подеколи планів.
Свою самотність у роздуми ховала.
Все ж мала втіху, у Інтернеті друзі,
Часті знайомства, хоч побачень не ждала,
Втратила віру, боялася ілюзій,
У тмі ночами, у стражданнях ридала.
То Божа воля, все казала матуся,
Ти постарієш, доню,краса відійде,
Моя лебідко, я за тебе журюся,
Чеснот замало. То де ж щастя твоє?
Уже й за тридцять, а думки наче джмелі,
З русявим зважилася сходити в кіно,
Йому здалось на сьомому небі, хмелів,
Від спілкування, мов зналися давно.
Про це кохання, стали свідками ночі,
-Та ми ж не діти, нащо довго водитись?
Шептав на вухо, хитро зирив у очі,
Давай вдвох жити. Та й зможем одружитись,
Я теж не проти, попрошу, не відкажи.
9
Стежки - доріжки, усі сторінки життя,
Щось шепотіло, ти все ж буть обачною,
Придивись добре! Яким бачиш майбуття,
Плани надалі? Чи з ним матимеш пуття?
Кілька місяців, щоденні іспити двом,
Він навіть ладен, виховати дитину,
Чужу, з притулку. Їй це здалося дивом,
Ось так наваживсь, яку ж замав причину,
Ховав від неї? З часом впала підозра.
М`який характер, бо ж є поступливість,
Завжди уважний та у міру веселий,
Як розпізнати, чи притаманна строгість?
Чи не приховує у душі лукавість?
Розчарування, то ж зустріла мати,
Наче й привітно, все ж сумна при розмові,
Тривога в серці, а чому і не знати,
Схоже ревнує, бо погляди зимові.
Спішить не треба, часто спиняла себе,
Погляд до неба, там би знайти пораду,
Небесне море, коли стало голубе,
Й розбрелись зорі, думи - Ой, з ним пропаду.
Думки тікали і вкотре повертались,
Вже сорок років, а одна втіха квіти,
Краса по вікнах, із сонцем розважались,
І по них зайчики, чом не порадіти?
Шкода, що в мами один, не буде щастя,
Життєвий досвід, бодай її зупинив,
Мабуть залишитись, нам друзями краще,
Це буде помилка, він довго запевняв.
Та все ж із часом охололи почуття,
По телефону, розмови, як брат й сестра,
Ні, це не помилка, справжнє передчуття,
Мамин синочок, а життя- врешті не гра.
Не хтів змиритись, він вимагав стосунків,
Й було дзвінками, вдень і вночі докучав,
Ні не таких, вона ждала дарунків,
Хоча від долі, певно занадто страждав.
10
Зоре вечірня, ти зійди наді мною,
Скажи, що буде, хоч прошепчи тихенько,
Поділюсь думкою, журбою з тобою,
Зняти тягар з душі, втішити серденько.
Ой довгі ночі, всякчас однакові сни,
Тішилась містом, заглядає у вікно,
А де ж розрада? Так хотілося весни,
У грудях тисло і на серці так тоскно.
Прокинувсь ранок, сонечко променіло,
Вже за вікном струмочки, плакали сніги,
У храм збиралася, обличчя пашіло,
Хтіла думки відкинуть, втекти від нудьги,
Й біль притупити та синів пам`янути.
У храмі тихо, то ж до свят, ще далеко,
Людей так мало, чути шурхіт підборів,
Сердечку трепітно, ой, як же нелегко,
Чому в житті, ти для мене крива стежко?
Ставила свічку та ледь - ледь не впустила,
Хтось взяв за руку, - Давайте, краще я сам,
- Ось так, горить! Вона враз сльозу струсила,
- Ой, поспішила, я дуже дякую вам!
Поруч із нею, стояв, читав молитву,
І час від часу назад дививсь, на двері,
Вмить у душі, сварила, себе – роззяву,
Але ж на світі, таки є люди добрі!
Вже й згасла свічка…. її легеньку ходу,
Здаля, помітив і він пішов за нею,
- Ви ще в тривозі… дозвольте, я проведу,
Злегка збліднів, любувався красунею.
-
Він зростом вищий, сміливо взяв під руку,
Легке тремтіння, аж по тілу пролилось,
Приємний голос, вже позирала збоку,
Треба ж такого? Навіть й ніщо не снилось.
11
Скупчились хмари, розплакались небеса,
Накрапав дощик, у під`їзд вдвох забігли,
Йому здалось, що на її щоці сльоза,
Погляд у очі, на якусь мить застигли.
Як школярі, обоєчко посміхнулись,
Раптом спитав, - Як звати чарівну пані?
Справжні дива, вважалось чогось боятись,
В такі роки…. мабуть все ж є якісь грані,
У спілкуванні. Прошепотіла ім`я.
Блакитноокий - думонька промайнула,
Бач чимось схожі та й подала візитку,
І, як дівчисько, собі; оце утнула,
Бігла по сходах, у душі крапля смутку.
12
Чоло змокріле, досить червоні щоки,
Трепіт сердечка, це начебто у пташки,
Зміг розбудити… та хіба у ці роки,
Прийде кохання? Життя, це ж не іграшки.
Ледь втихомирилась. Вже чашечка кави,
Зняла напругу. А скільки ж років йому?
Помітно старший, але не ловлю ґави,
Одній на старість - не позаздрю нікому.
Уповні місяць освічував кімнату,
Він не дзвонив, ефірне розчарування,
Мабуть ніхто не захистить оцю квітку,
Задовга ніч, їй не спалося до рання.
Пройшло два дні, він тримав три орхідеї,
Тож у під`їзді, давно на неї чекав,
У руці торт, мило всміхнувся до неї,
-А я до вас, може пригласите на чай?
13
Короткі дні… мов потрапила у казку,
Інтелігент, спромігся причарувати,
Уста до рук, відчувала ніжність, ласку,
Яку ніхто і ніколи не зміг дати.
Вихідний день. Він навідався зарано,
Вона у ліжку. Вже накинувши халат,
І ледь хвилюючись, турботно, жаданно,
Його зустріла. Вже й відчула аромат,
П`янких парфумів. Ясніли світлі очі,
Як феєрверки. Жага їх покохати,
Звуки зітхання,- Ой. чому довгі ночі…
Весь час без тебе! Я вже пристав чекати!
Які слова, наразі встоять не змогла,
Весняний подих у полоні цілунків,
Спокуси аура, обох перемогла,
Й сама не ждала, цих інтимних стосунків.
14
Стежки - доріжки… усі сторінки життя,
Надто багато вже всього пережито,
Сяє обручка, он, на столику здаля,
Що відповість? А чи і справді щастя,
Вона пізнає? Знову на роздоріжжі…
***
Дзвінок у двері…
…
О доле- доленько, піду пригорнуся,
Най на руках, його міцних я зомлію,
Й розвію сумніви, в обіймах втоплюся,
Нехай кохана, буду довіку з милим…
Жовтень 2019р
ID:
854645
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.11.2019 09:49:42
© дата внесення змiн: 11.09.2024 09:12:04
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
вмієте Ви пані Ніно до щему і до мурашок описати долю людську... дуже гарно 
Чудова робота. 
