2018р.
Не було в них заручин, – щаслива ця мить не настала.
Тільки мрії й надії плекали: і він, і вона,
Та дівчи́ні і парубку різко стежки́ роз'єднала
І звела Волонтерку та Воїна клята війна!
Там, де зідраний степ шаленів від нестерпного болю,
Небеса чисті, ніби у ніч, заховав чорний дим,
Українці де гинули в бійні кривавій за волю,
Знемагали від ран, що ятрились під сонцем жарки́м.
Між тілами дівча-волонтерка його упізнала:
Ледь живий він!.. Геть сивий!.. Знесилиний!.. Кров'ю стікав...
– Любий мій! Не вмирай! – У нестямі вона заволала.
Він їй тихо – Усе, рідна... Я́к же тебе я кохав!!!...
А навкруг зайди жваво своє павутиння снували
І хватали заслаблих завзято, немов павуки.
Потім люто й невпинно в підвалах в'язниць катували,
Щоб у муках пекельних корилися їм вояки...
Вмить в очах, мов кіно, майбуття замигтіло панічно,
В голові лиш одна замінила всі інші думки:
– Ні! Лише́ не полон! - Вкупі здіймемось в бе́зкрай навічно!
І вдягла блискавично на палець кільце від чеки...
Не зламає тепер самовіддане їхнє кохання:
Ні пустельна байдужість, ні ревні холодні дощі,
Бо затиснула, ніби в лещата, обручка востаннє,
Надто боляче: серце до серця, душа до душі!!!
