« Любо в цьому світі жити,
поки є чого тужити...»
Преамбула
І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.
Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.
Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.
Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.
На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.
ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.
Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.
Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.
ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
............................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.
Глибоко ковирнув, Ігоре! 
І своє пригадалось..... 
