Прагне тіло гріха, а душа порятунку.
Спита майже до дна чаша дивного трунку.
Точить місяць з беріз срібло літньої ночі,
Часу зовсім в обріз, розум вірить не хоче.
Мліла юна зоря у обіймах світанку,
Реготали сичі між руїнами замку,
День зухвало сміявсь над нічними гріхами,
Ніч ховала усе, що було поміж нами.
Нині тіло й душа стали зовсім чужими,
Краплі в чаші на дні будуть надто гіркими.
Серце рветься з грудей, просить в ночі рятунку,
Заховалось усе за життєві лаштунки.
чуттєво 
