Я поводжуся так, що ніби мені п'ятнадцять
І не можу стримати усмішки й закоханих вічей
Тобі свій спротив приношу на срібній таці я
Розкидаючи божевілля й нестриманість навсібіч
Я поводжуся так, що ніби мені замало
Того, що було, що є і що буде, мабуть, завжди
Поєднання спротиву й божевілля настало
Подивися, що з цього вийде! Чекай… не йди…
Я поводжуся так, що ніби то я не розсудна
Все мелю впереміш з пилюкою ці дрібниці
Збоку, знаю, здається, що надто вже я абсурдна
Бо скотитися хочу сльозою з твоєї зіниці
Я поводжуся так, що ніби мене не стало
Розчинилася я у тобі й у твоїй подобі
Але ясно тепер, що мене все ж тобі замало
Умикаю спротив. Так значно тобі до вподоби (?)
А може так і має бути Добре, коли 15, а не 92 Якщо чесно, то цікавий вірш- суперечливий дещо, бо героїня не знає, як має бути правильно і трішкики боїться зробити щось не так, але це знайомо, близько. Гарно
Троянда Пустелі відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00