Судить не вправі ми, нехай нас судять люди:
А чи поети ми, чи повнії нездари.
Та ми не просто люди, ті, хто бачать всюди
Все в образах, мов крізь поета окуляри.
Не всім дано розгледіть в погляді отруту,
Мріяти птахами, в яких згорає пір"я,
Побачить душу ланцюгами сну прикуту
Чи те, як скачуть сонце-зайчики подвір"ям,
Як Місяць ніжно бере зіроньку на руки,
До дна як Сонце випиває роси в травах;
Незриме бачити, в беззвучнім чути звуки, -
Все описавши у римованих оправах.
Ми просто люди, ті, хто граємось словами:
У рими пошуках, міняєм їх місцями
Та не кидаємось, - кохаєм до нестями;
Вселяєм образ в них з підтекстом між рядками.
Мабуть,це дар-бачити те,що не бачать інші.А ще,вміти виокремити цю родзинку і втілити її в трепетні поетичні рядки,як оце робите Ви. Дотик до Вічності.
Бойчук Роман відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щира дяка Вам! Дуже гарне фото - вдало підібране!!! Спасибі!