Час відведений тихо сплива,
Давно вже я з ним посварилась,
Мінлива, стареча туга
Реп’яхом у розум вчепилась.
І сумнів у душу закрався,
Неначе той вбивця, навшпиньках,
В провулку який заховався,
Підступний, тихенький, як мишка.
І Місяць в шибки загляда
Блідими, дурними очима,
Безликий, німий наглядач,
Тебе мати стукати вчила?
А в темряві, десь під ногами,
Розповзлася спрутом нудьга,
Та, що землю собою укрила.
Це вона, вона квіти зла
Гекаті вночі породила.
Буденність, буденність життя,
Це, поправді, підступна паскуда,
Вона, як миш’як убива,
Небезпечна повільна отрута.
Мистецтво – розрада одна,
Це квітка, яка не всихає,
Мистецтво – це мій сенс життя,
Абсолют бо воно сповідає.
Воно не породження зла,
Та не завжди його оминає,
Мистецтво – це чаша вина,
Залежність яке викликає.
Я вип’ю ту чашу до дна,
Натхнення нехай не зникає,
Солодкий його аромат
Мене молодить, оп’яняє,
Нехай же з-під мого пера,
Слово людське оживає!
На столі свіча горить,
Пляшуть рядки на папері,
Не стеляться все килимком,
Щоб потім підкласти під двері.
Для смертних мистецтво існує,
Щоб людству всьому догоджать,
Та об себе мій вірш не дозволить
Ноги брудні витирать.
ID:
486563
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 18.03.2014 17:37:29
© дата внесення змiн: 24.04.2014 20:56:28
автор: Ежен
Вкажіть причину вашої скарги
|
