|
Сріблястий сміх,
Криваві сльози,
Іду водночас з вами я,
Та все не по дорозі.
За вашими плечима, колишні ви мої знайомі-друзі,
Не чекала зустріть зраду на порозі,
І погляди у лоб такі розбіжні, і чужі, і косі,
Бридкі в своїй основі, безголосі.
Замкнулась більшість з вас,
У власній кожен ніші,
Щоб звідти споглядати звіддаля на світ,
Немов ті сірі миші,
В своїй норі котрі перебувають,
Попискують і порпаються там, насіння поїдають,
Брудні, забиті,
Та все ж у тиші.
Розверзлася та прірва класова, провалля,
І все вона на світі пожира,
Ціну любові, дружби бо не зна,
Лишилась там одна жада, жада,
Скриню Пандори в людських душах відчинила,
І вийшла звідти лиш пиха, пиха,
Блюзнірство, вбозтво, лицемірство,
Гультяйство, блудство, кровопивство,
Обжерство, ідіотство, здирство,
А довершенням усього стало вбивство:
Вбивство краси, чеснот і донкіхотства,
Величі душі й благородства.
І принесли гріхи ті Дияволу жнива, жнива,
Прокинулась облуда та, гнила-гнила,
І це вона, вершина зла, – Залізна та п’ята,
Вона й комунізм перемага.
І втратила здоровий глузд природа,
Теорія відбору вже не та,
Сильніші не стають біля керма,
Їх злидні всіх з’їдають, жебрачая нужда,
За ніцшеанство бо не платять ні гроша.
І розуму людського самородок
Тьмяніє й сіріє повсякчас,
І сяяла зоря та ще учора,
Сьогодні той вогонь уже погас.
Кожен день новий – тяжка це боротьба,
Нелюдських зусиль та вимага,
І все для того, щоб обличчя зберегти,
Не потонуть в болоті марноти,
Коли близькі тобі по духу, крові,
За собою тебе тягнуть вниз, за ноги.
Бо вина, вина й тяжкий гріх
Думати наперекір усім, іти врозріз,
Крокувати всупереч рабським законам,
Не цілувати ноги класовим потворам,
Не зайняти в світі пропонованої ніші,
Тієї, що належить сірій миші.
Отак всі й живуть, одні – раби,
А інші – ледарі, одуті й дурні,
Багатшає лиш хтось за чийсь рахунок,
Легальний це, дієвий пограбунок.
При владі все одно душевно вбогі,
І боротьба та класова поволі
Вже починає набридать,
Бо по обидва боки розкоші й вбозтва
Стоять кволі,
Ліктями штовхаються поволі,
З корита щоб свинячого помиї свіжі скуштувать.
Підвалини буття їм не мінять…
Влаштовує обох співіснувать,
Заратустру годі й шукать…
І наче всі однакові на вигляд,
Та межі ці уявні ділять всіх,
Якщо з кола свого вийдеш – буде гріх,
Піднімуть як свої, так і чужі на сміх.
Були б ті вищі – кращі,
Але – ні,
Обмежені у світі мішури,
Цахеси нікчемні й малі.
По той та інший бік – така душевна вбогість, боягузтво,
Та все ж, де грошей більше –
Сильніша насолода від безпутства.
Та ви живіть, колишні ви мої знайомі-друзі,
Я пробачаю вам,
І кожному хай буде по заслузі,
І мені, й вам.
І не згадала б я про вас, подякуйте ж бо Музі…
Розмножуйтесь поволі, голопузі.
ID:
490953
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 07.04.2014 19:04:20
© дата внесення змiн: 23.10.2015 14:45:16
автор: Ежен
Вкажіть причину вашої скарги
|
