Скільки недоказаного в слові
На збліднілих кам’яних устах,
В слові, що не чутно у промові
Тих живих, що ходять по кістках.
У думках, що лишили на лобі
Неглибокий витончений слід.
Троянда захаращена у полі
Для суспільства – яблуневий цвіт.
Це вже мертвий, мертвий геній,
Таланту непророщене зерня,
Дитина на картині Рафаеля,
Яку ковтнув постмодернізм життя.
Це все одно, що посмішку Мадонни
Віддати в брудні руки сміттяра,
А потім на додачу вимагати,
Щоб зобразив той очерком пера,
Що відчуває серцем собацюра,
Якій давали тільки копняка.
Дивлюсь у глибочінь віків,
Пишу я Вам,
Моїм братам названим, сестрам,
Невизнаним, забутим похапцем,
Яким вказали плавним м’яким жестом,
Куди вигнанцем підтюпцем іти,
Щоб не заважали ви оркестрам,
Де заграє бездарність із мистецтвом
І підкладає неміч суєти.
Це пісня про незнаних,
Краплю в морі,
Про тих, хто глузд утратив за життя,
Чиїй уяві зламаній і хворій,
Висловили грудку співчуття,
Чи пам’ятник опісля встановили,
Побачивши в безглузді могуття,
Зламавши для початку об коліно,
А потім познущавшись з небуття.
Правда, висмоктана з пальця,
Завжди краща за «максималізм»,
Краще вже нехай цвіте проказа,
До якої звикне організм.
Вона породить спазми футуризму,
Додасть у фарби той демократизм,
Який я називаю мазохізмом,
Породжений у муках оптимізм.
ID:
536228
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 11.11.2014 16:11:38
© дата внесення змiн: 11.11.2014 16:11:38
автор: Ежен
Вкажіть причину вашої скарги
|
