Подивись мені у вічі в ніч, коли зірки - для нас,
Серце в п'ятах швидко б'ється й зупинилось чого́сь враз.
Серед темряви мовчання і німої простоти,
Ти кохай мене до рання у відтінках гостроти.
Хочу я тебе торкнутись, хоч до бежевих повік,
"Я - твоя!" - вуста шепочуть - "Знаєш, це уже навік!".
П'яне сонце посміхнулось на світанку у вікно,
Заблищало у промінні з шовку постілі сукно.
Я ніколи не кохала, як тепер, як зараз. Віриш?
Я люблю твоє мовчання, коли поглядом ти міриш,
Ти хотів би позувати юній ма́лярці, як муза?
Хочеш - будеш, як трикутник, я ж - твоя гіпотенуза.
Почуття рікою ллються, нам рояль вже ноти грає,
Ніжно так тебе кохаю, як ніколи ще. Ти знаєш?
Знаєш, любий! Добре знаєш, що тебе лише люблю,
Найчистішою любов'ю, що, неначе з кришталю.
Хочеш бути мореплавцем? Буду я тоді Сирена,
Закликатиму тебе своїм співом нескінченним.
Будь усім для мене, прошу! Все взаємно, обіцяю!
Не помітиш ні на мить, як у себе закохаю!
Сині очі, як волошки, так відблискують тобою,
Ніби променями сонця, заклопотаними грою.
Із відтінками блакиті, в квітах літа, в бузині,
Десь блисне маяк любові, адресований мені.
Вдалині я бачу вогник, це від тебе? Так? Скажи!
Через полум'я і воду, нісши, серце бережи!
І чуття уже за межі вийшли серед ейфорій,
"Я - твоя!" - вуста шепочуть, а у відповідь: "Я - твій!"...
Іванна Западенська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не можу не погодитись з Вами)) Але тут воно, на превеликий жаль, зовсім не щасливе, бо це все - ілюзія закоханої жінки, яка вигадала все це собі сама...отак от(
Дякую за Ваш відгук!))
