Коли лише зникаєш ти на мить,
Я відчуваю сум і біль , в своєму серці.
На цілу мить. Єдину. Вічну мить.
І разом з тим зникають в душі дверці.
Чому така сумна? Що коїться зі мною?
Та тож все ти. Ти полонив думки.
Ти викрав серце. Втопив в коханні волю.
Тепер лиш вічний вир, блукання в забуті.
Твоя ж поява змінює всі долі,
І не збираюсь я ховатись в почутті.
Візьми мене за руку, гайни у вір любові,
І нові спогади зі мной, в свій світ - нирни.
А час минає, летить, біжить, втікає...
І тільки ти, ти поруч. Інші? Ні!
Нема того, крім тебе, хто згадає.
Хто попіклується про справи і думки.
Бувають звісно, часом ті моменти,
Де путаєш стежки, де часом не права.
Але я вдячна долі, що відверто,
Вона у вірне русло повела.
І хто бажав піти, хто кинув у неволі.
Той хай блукає у свій осінній вир.
А ти ж рятуєш в миті, знаходишся зі мною,
Бо тільки ти спроможний, з сумних кайдан звільнить.
Лише в твоїх обіймах надію відчуваю,
Лише з тобою поруч, палає тепла мить,
І разом ми з тобою, зимову пору чекаєм,
Коли зустрінем сніг - потонем в відчутті.
