ПОЧАТОК ОСЕНІ
Смарагдових видінь
прозорий сніг
вирує, кориться,
то спалахне - то згасне.
В нічному мороку -
розквітлі тонуть айстри,
в нічному мороку -
розквітлий тане сміх.
І зорі мляві -
блискітки з люстер,
крізь рівне скло незриме
ллють в мій келих світло.
В нічному мороку -
тепло туманом квітне.
В нічному мороку -
де вчора серпень вмер.
РОЗКИДАНЕ ЛИСТЯ
Розкидане листя
в серпанок доріг -
листки чи листи? -
світла сповідь до неба.
Свист вітру у шибці,
сльота ліхтарів -
як крик безсловесний
з проханням: "не треба!"
Вчепитись руками б
у сонячні дні,
приспати б це літо
в горнятку із чаєм.
Хоч ми не самотні,
та будем самі:
всі люди самі,
коли листя спадає...
Та хай не заснемо
від шелесту злив -
давай збережемо
це літо у серці.
Можливо хоч так
ми зарадим собі
у співі октав в
і зволожених терцій.
ДІЙШОВШИ ДО КРАЙНЬОЇ ГРАНІ
Дійшовши до крайньої грані,
що визначить заcпана совість,
позаду сама неоглядність,
попереду - невиліковність.
Зібравши по крапелькам міді
останні уламки сумління,
позаду лишилась корида.
Попереду - тиша терпіння.
Любов римувати в палатах,
любов записать в кілометри...
Дійшовши до грані згадати,
поставити крапку й завмерти.
Зцідивши із вени буденність,
що визначить приспана совість?
Нове одкровення? Відвертість?
Чи все-таки невиліковність?..
ПЛИН СУТІНОК
Плин сутінок,
холодний дотик неба,
і ліхтарі пожовклі крізь туман
ллють електричність
в жовті скроні клена
і розливають грань моїх тонких оман.
А ти казав,
що осінь не настане,
Казав мені, що збережеш тепло.
А зараз, глянь:
спадає із листами
усмішка з серця твого і мого.
А ти казав,
що кулею не спиниш
політ високий в небі журавля.
А зараз, глянь:
в землі складає крила
пташина горда твОя і моя.
І заглядати знову
в мокрі очі,
казав, не доведеться більше нам.
А зараз, глянь:
із поцілунком ночі
дивлюсь я в очі прийдешнім вітрам.
Впада до ніг
заснулих гіль тенета
у сірих дрізках водяних дзеркал.
Плин сутінок,
холодний дотик неба,
і ліхтарі пожовклі крізь туман...
ЗРАДА ГОЛОСУ
Ти пам'ятаєш
зраду мого голосу?
Коли кав'ярень темні дзеркала
губили світло посмішок
у дим
а еволюція думок і "мнєній"
з тобою нам ще спати не давала
хоча щоразу дзенькотіла:
"на добраніч!"
Ти пам'ятаєш?
Ти пам'ятаєш, мого голосу галуззя
оповивало горло, та до світу
чомсь виходу шукати не хотіло
а мо' й хотіло, тільки не знайшло
Ти певно пам'ятаєш наше коло
у світлі тьмяному міської
ліхтарні
Мовчання коло.
Ми ж бо, наче в'язні
його давно завчили в саме серце
та більше проти ходу стрілки
як завжди
Ти пам'ятаєш
зраду мого голосу?
Галуззя крила відростило
і покинуло
Чи вже повернеться - не знаю
Хай блукає
Можливо там собі знайде
широкі двері
Хай.
НЕДОСЯЖНІСТЬ
Я не знаю твого імені,
хоча знаю багато твоїх літер.
І перша - неодмінно
сувора буквиця.
Вона нагадує
око.
Вона нагадує
зливу.
Вона приречена
на довічну
пильність.
Я не знаю твого сумніву,
хоча знаю, як непевно ти
говориш неодмінну,
сувору правду.
Вона нагадує
обрій.
Вона нагадує
білі трави.
Вона зітхає
за моїм таємним
зникненням.
Я не знаю, скількома чашками чаю
можна виміряти самотність.
Хоча знаю точно
смак суміші фактів,
що являє собою
недосяжність.
НАРИС (ПРО ВІД’ЇЗД)
Коли плитка перону
блищить надто сильно -
розумієш, що їдеш надовго,
і хапаєшся поглядом,
всмоктуєш пильно
цей пейзаж з багажем і з воронами,
із людьми, що прощаються
рухами,
"цьомами",
наче це вже нікуди
не дінеться,
як завмерла картинка,
чеканням засипана,
неодмінно тут лишиться,
стрінеться
по поверненню твому
байдужому,
по поверненню зовсім прозорому,
і у хрипі динаміків заспаних,
і у снах привокзальних
застуджених.
ID:
79054
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.06.2008 18:55:47
© дата внесення змiн: 12.06.2008 18:55:47
автор: РЕДАКТОРСКАЯ
Вкажіть причину вашої скарги
|
