Я – пізня дитина в сім’ї. Мій покійний батько був учасником Великої Вітчизняної
війни. Ми з сестрою виховувались на розповідях батька, його спогадах і переживаннях.
Я тільки тепер зрозуміла, що в моїх однолітків виховання було трохи іншим.
До війни наш батько вчителював, потім пішов захищати Батьківщину. Проганяючи
ворога, батько дійшов до Берліна. Ця інформація до нас дійшла зі слів батька.
В документах було записано трохи інше. Але тоді це було нормою. Батько на війні
був снайпером. Мав нагороду «За відвагу». Про війну говорив не дуже часто.
Десь, в колі друзів це обговорювалось більше. Мав контузію, численні поранення,
але після госпіталю знову пішов на фронт. До кінця життя носив осколки в скроневій
області та біля серця. Не мав, навіть, групи інвалідності і дуже ображався, коли
дезертири її мали. Він був дуже чесною людиною, купувати не збирався. До
кінця життя йому снилися воєнні сни і мав воєнний синдром. Розповідав якими
виснажливими були фронтові дороги. Вже після перемоги наші бійці поверталися
переможним маршем додому. Увесь день ішли в бік України, а цілу ніч – на захід.
Керівництво показувало, яка кількість переможців повертається в Союз.
Бійці були страшенно виснажені, а їх водили Європою. Через такий «воєнний туризм»
батько побачив багато європейських країн. Йому здавалося, що він ніколи не дійде
додому. Згадалось, що батько щось розповідав про операцію «Вісла». Все, що не
запам’ятала, пішло з батьками. Тепер звертаюсь до молоді, щоб вони слухали і
записували розповіді своїх предків, історія твориться саме з розповідей очевидців.
Батько дуже любив свою роботу і саме спілкування з дітьми його відволікало від
болючих спогадів.
З батьком воювали бійці різних національностей. Ніхто тоді не думав, що
їхні онуки і правнуки будуть воювати між собою. Проте, батько мав свою особливу
думку про політику. Розпад системи він напророкував, коли я ще була школяркою.
Пам’ятаю, як ми з мамою накричали на нього, бо ми іншої держави тоді не уявляли.
Вітчизняна війна забрала стільки життів, що після неї мав би бути
вічний мир. Людство ще не навчилося любити. Як жаль, що на нашу долю і долю
наших нащадків випала нова війна. І як сумно, що світ не може, не хоче, не
поспішає цьому якось зарадити. Їм наші болі і сльози – ще не переконливий
доказ боротьби за мир.
В дитинстві біля пам'ятника полеглим завжди казали:"Пам'ятаємо поіменно".Багато і безіменних невинно загублених.Але Бог усіх знає.Вони справді зупинили фашизм.
Перечитала Вашу оповідь і серце защеміло, бо доля Вашого батька, як дві каплі війни схожа на долю мого: і контузія, а від неї й глухота, і воєнний синдром, і сни. Він чудом вижив під час форсування Дніпра, і теж не був інвалідом. Нагороди його бережу. Дякую Вам, Людо. Хай спочивають наші батьки, і всі герої-захисники.
