Столітньому дубові сняться старі дуби –
Столітні, міцні, і він – тонка гілочка…
Ті, що по собі залишили теплі спогади і пеньки,
Вкриті порохом і синьоцвітами вічнозеленого барвіночка.
Сниться високе небо, глибоке, бездонне…
Веселка, заплутана в материнському гіллі…
У батьківському – вранішнє сонце сонне…
А знизу!!! Коріння, заховане в духмяному зіллі.
А ще кольори… не розбавлені, не приглушені…
Не засипані сірим порохом столітньої буденності…
Яскраві дні юності на ризці висять засушені…
Черговий листопад привчає до смиренності…
Під шорсткою корою, міцною, дубовою,
Затверділою від пережитих бур і дрібних печалей,
Тече, як по венах кров рікою пурпуровою,
Густа живиця, досягаючи найтонших вертикалей.
Повільно тече... Чи теж хоче заснути?
Вже і можна було б… та, як скалка в душу дубовою,
Думка залізла під шкіру і стала тиснути:
Щоб не самому заснути, щоб стати дібровою!
Падали жолуді на м’яку землю,
Вкривалися листям пожовклим від холоду.
Будували під дубом столітнім оселю,
Навесні тонким пагоном росли молодо!
Розшкутурхали старого діда,
Напувалося гілля соком радості.
Між дубками котилися старі літа.
Бо весна ніколи не знатиме старості.
