Мій годинник стоїть на місці, і це мабуть було би нормально, якби він у мене був. От такий парадокс…
Спіймана у пастку простору і часу….
Кожен день хтось помало вбиває тебе сантиметр за сантиметром, та до чого тут власне хтось, коли і я сама так роблю…Невизначеність в просторі… Скоро забуду ким я є, хоча і зараз не зовсім впевнена. Відчуваю себе просто Носителем. Носителем душі…
Попереднє моє тіло явно не вміло відчувати, а зараз відчуваю щось, що давить і тисне з середини. Щось зовсім нове…
Я тікаю від болі у всіх її проявах, бо біль душевна давно уже перетворилась в тілесну, і переслідує мене як психічно хворий з бинзо-пилою… Я тікаю від кохання, бо кожен раз коли бачу потенційну жертву, щось в середині дуже пече. Десь в області грудей. І це не внутрішній стан, цей біль цілком реальний.
Світ для мене давно вже не крутиться, він просто стоїть на місці…Нічого значного…Апокаліпсис…
Кожен день в точності схожий до попереднього, в погоні від болю…
А любов, від якої я так ховаюся, гіркота всередині, зростає як новий місяць…Бездушні всюди…
Безнадійний час — щоб тікати, а дорога додому — веде в нікуди, яка моя цінність?
Мрію про вогонь…Спалення мертвого тіла в прах, а душа зазвичай вилітає в пошуках нового тіла десь через проріз коло черепа…
В заповіті напишу, що прах має бути розвіяний десь, де б залишки мого тіла набули повного відчуття спокою.Мабуть межа між чимось…Межа між мною і тобою, межа між добром і злом… Бо я суто з народження була межею…
Детка ты не забыла принять свои таблетки?
Детка ты не забыла принять свои таблетки?
