Лежиш і дивишся на стелю,
Не можеш встати із постелі.
Вивчаєш тріщенки і плямки,
Не дотягаючись до склянки.
А всі навколо так далеко,
Їхні життя, як у лелеки:
Чи тут, чи вже туди летіти,
Нема часу в них, щоб спочити.
А ти лежиш, і краще б спати.
Та ні, тобі цього не знати.
Ти ждеш, очікуєш, благаєш,
Що хтось прийде, що хтось згадає...
Та ні ж, бо крім самої себе
Ніхто ніщо не кине з неба.
Твій біль лише тобі важливий,
Ти ж знаєш: жити - це сміливо!
Забудь про друзів, їх немає,
Їх егоїзму нема краю.
Ти не сумуй, тебе забули,
Поплач і стисни ще раз зуби.
Та не хвилюйсь, вони згадають,
А може ще й поспівчувають.
Але тобі уже до цього
Не буде діла будь-якого.
Ти їх пробачиш, бо ж то друзі,
Що не покинуть у недузі.
Та будеш згадувать довіку
Солоність сліз й відлуння крику.
Вже завжди будеш розуміти,
Що ти одна для цього світу.
І навіть в хвилі свого щастя,
Коли безмежна радість здасться,
В душі залишеться кімната,
Де лише ти й відсутність свята,
Де темно, сумно, де самотньо,
І де за стінами - безодня.
