Зламалась, змучилась, розбилась,
Втомилась склеювати знов і знов,
І в світі остаточно розгубилась.
Що ж творить із людьми любов?
Так важко деколи...Німіють плечі,
І дихати виходить через раз,
Вже неважливими стають буденні речі,
Ти просто топиш горе у сльозах.
Душа болить і серце розриває груди,
І посмішку не видно на лиці,
І думаєш : "Невже так вічно буде?",
Як довго бачитиму віддзеркалення сумні?
Той сум в очах стараєшся сховати,
Та розпач все ж пронизує кістки,
І рветься біль назовні через ґрати,
Не в силі його подолати Ти.
До неможливості я хочу все забути,
Знов щиру посмішку нап'ялить на уста,
Та божевілля замикає в свої пута,
Не даючи спокійно жити до кінця.
І руки заламавши за спиною,
Кидає у безодню темних днів,
Які минають марно, а з Тобою
Не виникало цих жахливих почуттів.
Набридло бути сильною такою,
Миритись з тим, що Ти уже не мій...
Я хочу почуватися слабкою!
Щоб хтось допомагав мені самій.
Того, хто в силі буде це зробити,
Любитиму я до остатку літ!
Ми разом будемо щасливо жити,
Й разом писатимемо заповіт!..
