Йду тихим сумовитим садом,
де листя вітер вже відніс,
і лиш, як жменя буйних сліз,
висить гіллячка винограду.
Над трав зеленим водоспадом
не чешуть верби довгих кіс,
не вабить липа медом скрізь,
не кличе груша сісти рядом.
І не бузок пахучим чадом –
морозу цвіт в кущах повис,
і градом буйних ревних сліз
звисає жменя винограду.
Ларыса Геніюш
Ў асеньні дзень
Йду ціхім, асумелым садам,
шмат лісьця вецер ужо аднёс,
толькі, як жменя буйных сьлёз,
вісіць галінка вінаграду.
Над траў зялёным вадападам
ня чэшуць вербы сваіх кос,
ня вабіць ліпа мёдам кроз,
ня кліча груша сесьці разам.
Ня белы бэз пахучым чадам,
а на кустох зацьвіў мароз,
і градам буйных горкіх сьлёз
зьвісае жменя вінаграду.
