Зустрів Любов свою зрадливу
Вже не русяву, а вже сиву.
Ледве впізнав за сорок літ
Злетівши у життя політ.
В очах усмішка й сльози
Обійми просто на дорозі
І слів нема, кудись пропали
Чимось болючим в серці стали.
Раптом зірвались й полетіли
Мов птахи в вирій білокрилі,
То дуже високо, то низько
Біля Любові дуже близько.
Й заплутались, в Любові вітах
Немов в пташиних густих сітях,
Не знають, що їй розказати
Слів стало мало, як у немовляти.
І стали очі виразно промовляти
Сивій Любові гірко докоряти
За сині зорі, що у небі згасли
Згоріли у високім піднебессі.
За слова солодкі та зрадливі,
За стрункі тополі шелестливі,
За розтоптане перше кохання,
Що прокинулось у серці зрання.
Зустрів Любов свою я сиву
Вже не русяву, а вже білу,
Прощення уклінно попросив,
Що зберегти її не вмів.
