Вона два роки жила на вокзалі з чорною кицею,
вбирала вітри зі шпарин вологою поясницею,
час від часу ходила вагітна і кочувала по області,
віддавалась за їжу, за гроші і за першої, як сніги, готовності.
На вершині своєї фальшиво-паршивої популярності
стріляла цигарки на грані вишуканості і вульгарності,
накрохмаленими ранками осені ковтала тумани літрами,
на вологих від поту станціях обходилась не тільки фліртом, а
виходила в ніч, ніби в море, від хитавиці блювала за борт.
"Кранти, – казала, – синок, то коли не вистачає не те, що на хліб, – на аборт.
Мої помилки десь по області пускають непевне коріння,
приречені мною на вбоге людське животіння,
а так не мало би бути, принаймні, мені завжди так здавалося
(особливо тоді, коли я розпускалася; як бутон, але розпускалася).
І що мені діяти зі всім вантажем минулого?"
"Адо, – прошу її, – вимий серце своє від бруду, пилу і мулу.
Я ж вірю у тебе, Адо, в твою паперову шкіру,
у дьоготь волосся, у кров на губах... Адо, я вірю!
Не занапащуй вени свої мазутом рівненських колій,
знайди загублений німб, відполіруй своїм болем..."
За два роки вона сотні разів слухала цю недочуту тираду,
уривала мене на півслові і лаялась, як командир відряду;
починала кричати, істерити, з кулаками кидатись...
Вона знала, що я люблю її.
Не давала собі зізнатись.
19.8.2015р,
Здолбунів-Львів-Ковель.
Без слів...
