|
Постапокаліптичне. Кіноманське.
Не було сенсу купувати квиток.
Я відчинила двері та зазирнула в будівлю. День був тихим. По небу повзли хмарки схожі на ті, що ти фотографував для мене. На полі ще залишилися квіти, що розквітали на твоїх фото, які я кожного дня, радіючи, знаходила у своїх повідомленнях.
Кінотеатр стояв посеред поля в незнайомій країні – тим він мене й зацікавив. Шосе тягнулося до горизонту. З обох боків на нього м’яко наступала осінь. Осінь була в повітрі, потрапляла мені в легені, відчувалася кожною клітиною.
Я любила ходити в кіно на початку жовтня. Гостріше все відчувалося. Любила ходити одна й розчинятися в темряві зали. Останній сеанс, коли навколо нікого… Тільки не цього разу. Коли більшість зникла, коли є змога влаштовувати «останні сеанси» від самого ранку, вперше захотілося піти в кіно з кимось. З тобою. Ніколи нікому такого не пропонувала.
Зараз я на безлюдному шосе в незнайомій країні, в місті, що нагадує те, де народилася й жила, але я невпевнена, чи це воно. В мене, як і в тих, хто лишився, немає карти. Та вона й не знадобилася б, адже всі карти застаріли, враховуючи, як змінилася за останні два роки Земля. Стільки ж немає Інтернету. Я просто йду, бо не можна довго затримуватись на одному місці.
Мені не потрібен Інтернет, щоб перечитувати твої листи й передивлятися твою фотопоезію. Це найважливіший архів моєї пам’яті. Ти, знаходячись так далеко, фотографував для мене квіти… і хмари, і море, і будинки з каналами… Більше ніхто цього не робив.
Всередині будівлі кінотеатру були сутінки і теж пахло осінню. Я вирішила використати останню ракету. Вона замигтіла червоним вогником, розбризкуючи навколо веселі іскри. Плакати стрічок дворічної давнини, банери, розписані сценами з фільмів стіни, червоні диванчики, стійка, навіть попкорн лишився… Не помилилася. Той самий кінотеатр. Тепер посеред поля з осінніми квітами і травами. Раніше це був центр промислового міста, де я народилася.
По склу, наступаючи на розкидані флаєри, обминаючи перевернуті столики та диванчики, пройшла до "червоної" зали, колись улюбленої. Відчинені двері. Переступила поріг, піднімаючи вище ракетницю. Оббивка на кріслах сильно постраждала від дощів, стіни були цілими, дах скрутився як кришка на бляшанці, а великий екран, на якому стільки разів спостерігала вражаючі події, тріснув й розколовся надвоє. Мальви квітнули навіть у жовтні, пробиваючись крізь тріщини, ріжучі стебла товстим склом, стікаючи кров’ю. Тут, прямо в центрі розколу, була лише одна розквітла, молочно-біла, майже прозора через брак світла. Всі інші – пуп’янки. Вона відрізнялася від тих, що на полі, червоних, багряних, рожевих, жовтих, своєю знекровленістю і скаженою жагою до життя. Ти мав би це бачити. Я тобі про неї розповім, як розповідаю про себе, як розповідаю про тебе. Ти перестав бути просто людиною, перетворившись на мою поезію. Мистецтво.
Повернула до виходу, навіть не сівши в крісло. Лише змахнула з колись яскравої тканини пил. Не хочу бути сама.
З пункту Л. до пункту А. поки триває осінь. До тебе багато кілометрів, але до зими я встигну.
Земля обнулилася, скинула старі налаштування. Ми живі, проростаємо крізь тріщини. Рідний, тепер цілий світ для нас… Для початку давай сходимо у кіно.
ID:
609404
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.09.2015 10:50:24
© дата внесення змiн: 26.09.2015 11:32:14
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
