Дощовитий лютневий ранок зазирнув у Дінине вікно. Голова на подушці враз поважчала. Шоста ранку. Треба вставати, йти на роботу, перекладати папірці… Скільки можна?! Такий само ранок і раніше зазирав у її вікно, але цього дня він одібрав у дівчини останні сили робити те, що вона геть не любила. Хто її змушував обирати паперову роботу? Діна машинально витягла мобілку з-під подушки і написала начальнику повідомлення: «Прошу сьогодні відгул. Прихворіла. Буду вдячна.» Коли за три хвилини відповіді не з’явилося, дописала: «За свій рахунок:)». За тридцять секунд прийшло коротке: «Ок. До завтра)».
От і добре. День неробства розпочинається. А що його робити? Діна вирішила погуляти надворі. За годину вона вже йшла вулицею, закутана у теплий в’язаний шарф, кудлате пальто, на плечі ганчір’яна торбинка з аплікацією ведмедика.
Дивні думки огортали дівчину. Водночас радість, тривога, захват і дитяча цікавість, наче вона прогулює школу і з-за кожного наступного рогу може вигулькнути Валентина Петрівна, вчителька математики, зі словами: «Ось ти де, Діно!».
За два квартали прогульниця натрапила на кав’ярню з приємно-теплою назвою «Чашка какао».
– Зайду. – промайнуло в думках.
Та спершу Діна дістала з торбинки гаманець і порахувала гроші.
– Вистачить чашки на три кави або чаю, звісно якщо тут ціни людські, – сама до себе мовила дівчина.
Рішучим кроком вона рушила до дверей. Всередині виявилося так мило, тепло й затишно, що вона на мить остовпіла. А як тут пахло! Булочками, гарячим шоколадом, найсмачнішою кавою і чимось іще невловимо приємним та щасливим. Діна оговталася від заціпеніння лише тоді, як офіціант, молодий хлопець, що з’явився не знати звідки, люб’язно запитав:
– Що замовите?
– Ой! Я… Е-е… Зараз…, – нерішуче почала вона.
– Влаштовуйтесь поки, ось тут біля вікна, гадаю, буде найзручніше, – заспокоїв її хлопець, – а я вам меню принесу.
Нарешті роззирнувшись, наша героїня побачила, що сидить вона у зручному кріслі біля великого вікна, перед кругленьким дерев’яним темно-брунатним столиком. Побіля стоять ще три таких столики і крісла, а праворуч шинквас і вітрина з булочками, тістечками й цукерками. Усе пашіло свіжістю, радістю і святом. Але яким? Напевно, щоденним. Святом життя. Коли офіціант подав дівчині меню, вона завважила, що таки пару чашок чогось гарячого вона собі вільно дозволить.
– Можна мені чашку какао? – замовила Діна.
– Аякже! Щось іще? Тістечко? – поцікавився люб’язний хлопець.
– Та ні. Поки ні, – похитала вона головою.
– За хвилину принесу, – усміхнувся він і зник за шинквасом.
Діна за цю хвилину поринула у таку задуму, що незчулася, як перед нею парувала велика чашка какао, а поруч тулилося блюдечко із запашною булочкою.
– Ой! – запротестувала вона, мотнувши головою. – Мені ж тільки какао!
– Це за рахунок закладу. Пригощаємо, – усміхнувся хлопець, знову зникнувши за шинквасом.
– Дякую…, – ніяково відповіла дівчина навздогін офіціантові.
Роздивившись усе в кав’ярні та й за вікном, дівчина полізла в торбинку й видобула звідти в’язальний гачок і клубок з нитками. Вона завжди носила з собою в’язання. Так, для заспокоєння. Кажуть, що в’язання – це йога для мозку. Машинально відмотавши нитку, Діна почала щось плести. Десь за годину, коли люб’язний хлопець приніс їй другу чашку какао, вона вже вив’язала невеличку серветку.
– Гарно, – оцінив офіціант. – Дуже гарно!
– Та це так, хобі…, – відмахнулася дівчина. – Йога для мозку.
– Це правильно робити те, що подобається, – завважив він і, перш ніж Діна відповіла, вкотре зник за шинквасом.
Коли у вікно кав’ярні зазирнули сутінки, на кругленькому дерев’яному столику лежала охайно виплетена серветка. Діна дбайливо розгладжувала її руками. Цілий день згаяла вона у цьому затишному куточку… Дивно, дівчина навіть не помітила, чи були тут інші відвідувачі… Напевно були, але тут кожен столик, як окремий світ, затишний острів, де всі в одному океані, та все ж на відстані одне від одного.
Діна тихенько покликати свого офіціанта, але його чомусь ніде не було. Не догукавшись хлопця, дівчина залишила на столику гроші і… свою в’язану серветку. Не змогла забрати, вона надто пасувала цьому місцю…
Перш ніж піти, вона дістала з торбинки робочу візитку, на звороті написала: «Дуже дякую! У вас гарно.», і вийшла надвір.
Тієї ночі Діна спала так солодко й спокійно, що вранці прокинулася відпочилою і бадьорою, проте бажання й далі «перебирати папірці» не з’явилося.
На роботі в обід Діна перевіряла електронну пошту і угледіла у «вхідних» незнайомого адресата. Лист був короткий: «Ви гарно в’яжете. Ми б хотіли замовити у вас сто таких серветок для нашого кафе. Оплата достойна. Завітайте до нас найближчим часом. Обговоримо деталі. В подальшому хотіли б залучити вас до інших подібних проектів. З повагою, кав’ярня «Чашка какао»».
За годину Діна йшла додому на крилах. А начальник ще годину після цього сторопіло дивився на порожній стіл дівчини, тримаючи в руці заяву про звільнення, і з добродушною заздрістю зітхав.
За два місяці, проходячи повз кав’ярню «Чашка какао» можна було побачити біля вікна у великому кріслі усміхнену дівчину з в’язанням на колінах, із чашкою духмяного какао на столику, де лежала зелена в’язана серветка. Тепер тут кожен столик мав по такій серветці, а ще одна людина – улюблене заняття, яке дозволяє їй жити, творити і радіти життю. Тому що у цьому світі можливо все. Неможливість – лише у наших думках.
31.01.2016
ID:
643887
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.02.2016 21:52:09
© дата внесення змiн: 14.02.2016 21:52:09
автор: Lee Olherson
Вкажіть причину вашої скарги
|
