зранку хтось крокує, поспішає чи біжить,
чекає стурбовано трамвая;
зранку хтось всередині ще спить,
доки не подіяла випита кава.
і хоч буденно і банально -
натовпи і вулиці в юрбі
та хтось глянув на тебе так фатально,
що захотілось розчинитися в собі.
ти серед сотень очей виловив єдині:
такі безмежні, рідні, дорогі,
такі чарівно карі й ніжні-ніжні,
такі, які потрібні лиш тобі.
і наче все на світі усміхнулось,
і огорнула наче все весна,
і в голові усе перевернулось -
тобі подумалось - потрібна лиш вона.
але нічого ти не встиг зробити,
бо рушив поїзд, бо пішов трамвай.
за хвилину ти встиг її загубити
і навіть не покликати на чай.
і все для тебе знову стало звичним,
рутинним, холодним, німим;
і знову вітер холодний свище,
залишаючи тебе самотнім, одним.
а випадкові перехожі собі йтимуть,
вливаючись у новий потік людей;
а випадкові перехожі навіть не повірять,
що тебе ще хитає від погляду її очей.
тряпляються рядки з особливим ритмом – прочитати можна не з першого разу. якщо вказуватимуть на ритмічні збої, не слухайте. римування досить недбале; остання фраза дуже гарна: переважує все
Ірина Курдибан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
