А десь далеко дощ шепотів комусь прозу дня, шепотів свою казку, додаючи відповідні інтонації та ритми. Він старався передати свою розповідь так, щоб в душах слухачів зародилось щось нове, чисте, ніжне. Дощ старався вилити всі свої почуття перехожим. Прагнув повідати їм власну історію кохання. Але ніхто не хотів дослухатися до шуму дощу і виокремити з нього той тихий та обережний голос, ті слова, які так прагнув виголосити комусь дощ. Ніхто не звертав уваги на краплинки, які завзято стукотіли у вікна, ніби прагнули увірватись до будинків та квартир, хотіли стривожити мирних мешканців. Перехожі ж на вулицях байдуже проходили повз краплі, не бажаючи зупинятися навіть на коротку мить. Хтось ішов з парасолькою і краплинки змушені були відчужено стікати неживим матеріалом, не маючи змоги торкнутись людини. Ті ж, хто не мав чим захиститись від дощу шукали собі тимчасовий притулок чи то під дахом якогось будинку, чи в якійсь крамниці, чи в іншому місці. Лише самотні, поодинокі постаті наважувалися продовжувати свій шлях, незважаючи на дощ. І лише їм дощ міг повідати свою історію. Ці самотні блукальці, хворобливі мрійники та романтики, бідні художники та поети і стали тими вдячними слухачами для бідолахи-дощу. І він вилив їм свою душу…