Осінній вечір приліг на плечі.
Забудь, навіки заплющ повіки,
Й засни забувши мене й любивши,
А може вже, а вже?...а може?...
Мені нічого не допоможе.
З тобою жити і не тужити,
З тобою вірно, і серцю вільно,
Та все одно воно, бється повільно.
За щастям йти і його не знайти,
За долею бігти і не дійти.
Напевно я марю, й пишу мемуари.
Не з тобою я в парі літаю у хмарі,
Та ти не моя і не, не моя
Ти нічия, а моя течія
Все пливе І питає чия?
Ти кохана чия?
А ти все стояла і страх наганяла,
Нічого у відповідь й нічого на сповідь.
Летіли листки, як послані листи
Від осені тої, що нас у спокої
Лишити не в змозі, на битій дорозі.
Дощами не варто будити ту варту,
Що в моєму серці, заржавлені дверці
Охороняє від стріл, відганяє любові отруту.
Я хочу забути й відбути покуту.
Любити чи?...ні серце мовчи!
Забути на лихо?... ні розум тихо!
А що ж робити, як далі жити,
До кого тебе приворожити?
Ти тільки моя і тільки не я
Тебе так цінив, що аж ціни знецінив.
А все таки це від гранати кільце,
Що згодом зірветься і вибухне серце.
Я сам не знаю, чи люблю чи кохаю,
Але це зливи мої і дощі.
Любити-це шепіт із серця,
А кохати-це крик із душі.
