Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
Т. Шевченко «Кавказ»
Темно… Лише вогні палаючих шин і брязкіт щитів порушував нічну тишу Майдану. Гриміло так, ніби от-от могло впасти небо. Ніщо не говорило про біду. Ніщо не попереджало спочатку про сотню, а потім вже про тисячі смертей. Ніхто не знав, що народ, який вирішив боротись, приречений. Темно…
Я бачив, як жив Євромайдан! Люди, немов великі мурахи, злагоджено укріплювали, ставили намети, бочки, носили шини. Ніхто не зупинявся ні на мить, бо зупинитись тоді, означало померти. Усіх в тому пеклі об’єднувала спільна мета – перемога над катами України. Мета, яка переслідувала український народ вже довгі століття, яка знайшла своє відображення у творах Тараса Шевченка.
Чомусь, коли попросили говорити в камеру, першим, про що я подумав, були слова із поеми «Кавказ». Можливо тому, що як і Шевченко, я теж вірив, що Україні допоможе Бог.
Я відчував близьку смерть. Можу порівняти це лише з очікуванням далекої та довгої подорожі або з тим, як Шевченко прагнув потрапити на Україну. Уявити лише – в 15 років покинути рідну землю, оселитись на чужині і не знати, чи побачиш ти ще колись цю красу. Ту чарівність, яку так часто описував у творах. Знав би наш Батько, що так ганебно будуть нищити Україну милу її ж діти і через двісті років! Не стерпів би такого. Заплакав би гіркими сльозами.
Хоча, мабуть, не заплакав би! Адже людина, яка пройшла каземати і залишилась сильною у найскладніші моменти життя, яка мислила позитивно, коли навколо не залишалось радості, не може зневіритись. Скоріше, Шевченко б написав ще одну поему, або вірш, який змусив би весь народ, весь світ схаменутись і подумати про те, що ми люди, а не дикі, безправні, загнані у клітку тварини.
Перед очима поставала одна картинка за другою. Переді мною, ніби наяву, з’явились «Гайдамаки», «Гамалія» - і в пам’яті зринають картини далекого минулого нашого народу, героїчні битви, сміливі походи. Далі - «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим…», «Сон». І всі твори – гірка правда про поневіряння, страждання і криваві сльози знедоленого народу. А тоді постали питання: «Чому? За що ми досі платимо? За чиї гріхи?» Я хотів би почути відповіді на них. Та мабуть не почую, як не почув Шевченко.
Зараз наступили нові часи, здається, Тарас Григорович і його вірші це частина нашого життя яка нікуди не може дітися, це наше надбання на всі часи. І події останніх місяців довели це. На нашу державу чиниться неймовірний тиск, і вже не тільки в сферах політичній, економічній, а навіть і в сфері культурній. Йде масована атака на знищення наших духовних цінностей.
Раніше я мало знав про Шевченка. Соромно, але до цього часу я майже не цікавився його життям, творчістю. Але коли я все-таки почав про нього більше дізнаватись, то образ, що виник, не був для мене каноном, як для багатьох. Це не був старий, знедолений дід із сумним поглядом. Для мене Шевченко – це щаслива, обрана, мічена Богом людина. Адже йому вдалося зробити неймовірне: вселити у кожного справжнього українця віру та дух патріотизму.
У це важко повірити, але я ніби відчував його присутність поряд з нами. Може тому, що у кожного на вустах звучали такі завітні рядки: «Борітеся – поборете…». І всі боролись. Ніхто не здавався. Знову тиша… Маленьке затишшя перед сильною бурею. Скоро прийде біда. Скоро будуть сльози. Матері ридатимуть над синами. Вони, як сотні Марій, яка бачила муки свого сина, не зможуть знову бути щасливими.
І упала
На землю трупом.
Розп’ялась
Твоя єдиная дитина!
Так писав Шевченко у поемі «Марія». І така доля спіткала синів та матерів вже незалежної України. Синів, які боролися. Матерів, які любили.
Останнє, що я пам’ятаю – постріл і темрява. Вже не пригадую, як саме опинився в оточенні людей, які щось говорили, намагалися допомогти та нічого не виходило. І не вийшло б, бо смерть легкою хотою наближалася. А з нею ще хтось йшов. Я відразу впізнав його. Кожен день він дивився на нас, майданівців, своїми очима. Поряд зі смертю йшов той, про кого я найбільше думав у ці дні. Чоловік, про долю якого ми не один раз чули. Наш великий Кобзар, наш Батько, наш Тарас Шевченко. Кріпак, сирота, борець…
Він сказав мені лише три слова, після яких я вже точно не боявся назавжди заплющити очі: «Встане воля, сину».
Небо впало…
Написала в 2015 році. Ризикнула зробити есе від лиця Сергія Нігояна
ID:
759464
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.11.2017 00:45:02
© дата внесення змiн: 09.11.2017 00:51:44
автор: Таємнича
Вкажіть причину вашої скарги
|
